Може варто припинити це все, зупинитися? Питання контролю споживання речовини мучило мене з самого ранку. Відчув необхідність спорожнити пузо, після неї правда з’явилася потреба його наповнити. За традицією я рано прокинувся, дались в знак гази від акційного пива. Некр завжди купував пиво в незрівнянних кількостях, тільки з їжею в його квартирі справи йшли паршиво.
Липкі дверцята холодильника, і упаковки з вермішеллю, плавлені сири та соєвий соус, які сяяли, наче скарб короля, компонувалися у великій глиняній мисці, потім я щедро залив це все окропом і став чекати. Ніс сушеної риби, вкритий пліснявою, здається, його привіз прадід Некра, вабив фантазіями про класну солону рибу, – але це був обман мозку. Перед тим як впустити голову в сон, я пробував гризти цей ніс, і він на смак віддавав лаком і морилкою. Реставратори хренові.
Посьорбавши вермішелевого супу, радіючи, як він гріє мої руки, і взагалі універсально рятує від холоду, що пробивається у квартиру, поблукав по квартирці трохи. Думав тільки про те, як прожити цей день максимально швидко, насичено, і з мінімальною взаємодією з реальністю. Холод вулиці малював похмурі перспективи, але її візуальний вигляд навпаки мотивував потонути в сірості голих дерев і човганні килимом з опалого листя. Якесь гарне почуття пульсувало в ситому шлунку, слідом за ним народжувався сенс прийняття навколишньої реальності. Очевидно було, що треба випити. Треба будити Некра.
Спалах. І наш світ звичної квартири змінює форму на провулок вимощений бруківкою. Листопадовий вітер остуджує пивне похмілля, а здивування від гарного настрою мого товариша підкріплюється його щедрістю. Некр робить об’ємний ковток із пляшки, і слідом його роблю я, знову, і знову, і знову. Спалах. Ми входимо в потік вуличної філософії – місце, де існує тільки думка і візуальні нариси.
Так відбувається через випите. І тільки випите може нам допомогти впоратися з розумінням особистої неспроможності. Тільки одного факту не враховує натовп, що проходить повз, в особі бродячих собак і бомжів. Десь у глибині душі ми вибрали цей потік для самотності.
Ми вже перетнули завойовану нечистотами річку. Кругляк під ногами змінився брудом. Куди ми йшли, було незрозуміло, проте небо пурпурного кольору і низка присадкуватих будиночків вказували на наявність істот, щонайменше з паноптикуму Говарда Лавкрафта.
Зробивши відразу кілька ковтків пива, я уявив собі ожиле опудало. Ось воно підтягується на сукуватих руках, тріск лунає по окрузі. Поле все в пожухлій траві. Опудало приземляється на колишні колись живі ноги, тіло його – кістки скелета, воно зібране з частин людини, і коріння ясена. А замість одягу на ньому похоронні лахміття. Воно блукає по полю, висвітлюючи собі дорогу вугіллям краденим із вогнищ бомжів, і все хоче стрельнути в когось цигарку. Вітер задуває його внутрішнє полум’я, і в цей Відьомський час ожилий манекен-лякало не полишає надії знайти своїх убивць. Може вони й живуть у цих похилих будиночках?
– Ні, там Гоші друзі живуть. – Некр закурив і випустив у сутінки хмару диму. Ворона, що пролетіла над нами, посилила ефект містицизму. Він продовжив.
– Гошан якось кинув пити. Ну, в сенсі надовго. Він зав’язав і почав зустрічатися з жінкою. Їй було років 50. Але Гошу це не хвилювало. Він став із нею жити, влаштувався в ЖЕК, регулярно дарував їй квіти. А у вихідні, коротше, приходив до мене, ну і ми курили чутка ганджі. Прикинь, він навіть о 9 вечора йшов спати. Вона його завжди викликає таким кнопковим телефоном, і він покірно йде спатоньки. Але, разок Гоша повернувся з роботи раніше. Загалом, я його бачив того дня, він пробіг повз мене з молотком у руці, а попутно – купив пляшку горілки. Шариш, він прийшов раніше, і виявляється ця баба привела додому двох шахтарів.
– Шахтарів?
– Так. Прикинь, ці типи приїхали звідкись. Вона напоїла їх, думала Гоша не прийде. І ось, він зайшов, а вони її з обох боків… Ну, ти зрозумів. Річ у тім, що в цьому будинку не знайшлося молотка, і тому Гоші довелося бігти по молоток на район. А це добрих години півтори, в один бік. І поки він біг назад, випиваючи горілку, – сильно сп’янів. Він же був у зав’язці місяців п’ять-шість, а тут цілий літр залпом. І ось, іде він бухий у соплі, а назустріч мужик, він Гошу вислухав, і переконав не гасити цих двох. Вони повернулися на район, купили горілки, повернулися в будинок. Баба почала перед ним падати на коліна, вибачатися, говорити, що не винна.
– І шо?
– Ну, Гоша пробачив її. Вони з тим типом зустрічним ще день бухали. Потім виявилося, що цей мужик був одним із шахтарів. Просто, Гошан не впізнав його по синьці.
Було смішно. Натрапивши на реалізм ситуації, мозок обволікав історію в готичні нотки. У ній Гоша-блюзмен, зустрівши диявола на перехресті, продає йому душу в обмін на нескінченний запас горілки в районному магазині “Таїсія”. Тільки Гоша на блюзмена не тягнув, а якщо бути зовсім конкретним, то з його обличчям можна було б вічно грати водія дев’ятки в бюджетних поліцейських серіалах типу “Пес”. Некр же вважав те, що сталося, суто виною алкоголізму і збігу обставин. Його вікові уподобання ми обговорювати не стали.
Тільки в цій навислої тиші бухих фантазій стало сумно і самотньо через те, що прийдешнє зниження своєї неспроможності гулко било по мізках. Нам скоро 30, і по суті у нас немає нічого. Живемо ми в подарованих батьками квартирах, працюємо зовсім не там, де нам хочеться, а з вподобань – пивний алкоголізм та амфетамін.
Єдиним світлом істини тут було світло, що відбивається від пивної тари. Мені здається, Некр уловив потік моїх думок. Він вибив із пачки сигарету, ми закурили, дивлячись, як над полем повзуть листопадові сутінки. Тут-то і народилося всередині голів бажання що-небудь та підпалити. Багаття не розпалювалося, і всі способи адаптувати пекельне полум’я під наші обставини не увінчалися успіхом. Зате небо ніби дивлячись на марні спроби змінювало колір з лілового на темно-помаранчевий. Під кінець воно синіло мороком космосу, і тільки розріз помаранчевого заходу сонця танув у ньому.
А ми продовжили вивергати потоки наболілого в ці поля. Крім передбачуваної нечистої сили, слухачів навколо не було.
Некра дратували події, пов’язані з деградацією тусовки. Він підсумував, що необхідність оплати комунальних рахунків робить життя нудним. Ще більш нудним його робила необхідність встановлення душової кабіни. Мені ж була огидна ідея роботи в торговельній мережі атб. І закинувши голову в небо, я попросив у темних богів бути прихильними і позбавити мене від долі вічного вантажника. У цей самий момент ворони закаркали в темряві. Незрівнянна зі здоровим сприйняттям реального світу кількість пива народжувала десятки різних фантазій. Найбільше зараз мені хотілося вірити, що з темряви воно дивиться на нас, що ті самі двері в реальності інші, сповнені декадансу ось-ось відчиняться, і звідти нас заберуть у світ, сповнений значно непересічнішими речами, ніж світ у чотири робочі зміни.
Одночасно з цим слух ловив розповіді Некра. Там була історія про кімнату, в якій жили 60 кішок, і двері, на яких його покійного діда винесли в інший світ. І про традиції всього приморського району палити багаття на великій галявині. І про те, як Гоша побачив покійну бабцю в дзеркалі, і тому вкотре зав’язав пити. Ці відгомони забажали протиріччя, світ навколо мене був прекрасний з усією цією маргінальною нісенітницею. І рулити нею могли тільки ми, або тільки я. Головне заручитися допомогою однодумців і продовжувати шлях.
Ворони знову відчутно закаркали, а потім подув вітер. Реальність натякнула на теплу кімнату, але додому зовсім не хотілося. У тиші, що настала, було приємне відчуття п’яної самодостатності. І це відчуття хотілося продовжувати знову і знову.
– Некр?
– Ну, вдома є.
– Тоді якого біса ми на цьому пустирі?
Некр усміхнувся так, що його ніс став кольору заходу сонця – такий самий червоний.
– Ну куди ми?
– А?
– З лісу?
– Vestimo!!!!
Шурхіт за спинами змусив інстинктивно обернутися. Силует присадкувато рухався на нас, ламаючи чагарник. Одночасно ми ввімкнули ліхтарики на телефоні. Стара йшла на нас, витягнувши вперед земляного кольору руки. Її зуби були кольору риб’ячого черева, та й шкіра на обличчі була аналогічного відтінку. Але найогиднішими були очі – такі ж як у вареної риби. Вона щось шепотіла.
– Некр, це що за …?
Але мій товариш уже спішно рвонув у бік району, залишалося тільки йти за ним. Порівнявшись, я пробував повторити запитання, але мій друг тільки посиленіше наспівував щось із репертуару своїх улюблених Sopor Aeternus, а це означало, що зіткнення з польовим містицизмом він прожив більш ніж успішно. Про одне сподівався, – що запасу конопель і пива вистачить до ранку.
Vile Author (Артем Мараренко)
