22 листопада 23-го року. Я сиджу в м’якому кріслі, поряд зі мною письмовий стіл, на ньому ноутбук, чашка кави та фрукти. Коли багато пишеш треба підпитувати мозок чимось корисним. Сонячне світло гріє підлогу та відбивається на морді великого чорного кота. Із зайвого тут тільки цокіт годинника. Але це більше виключення, що створює атмосферу. Мені не треба зараз куди-небудь поспішати. Не треба тисячу разів перестрибувати через диван, щоб пошукати там неіснуючий зіплок з кристалами. І божевільними очима «втикати» в брудний екран телефону де окрім дзвінків колекторів нічого нема, – теж не потрібно. Час працює на мене.
Прямо зараз я працюю над книгою і коли закінчу ще один розділ, піду гуляти містом, пити каву та продумувати стратегію на майбутній робочий місяць. Час минає, і тепер моє ставлення до цього більш позитивне ніж було скажемо чотири роки тому.
Реальність то є задушливий шматок мотузки, що стискає твоє горло. Кожен день потрібно виконувати волю, яку нав’язує соціальне життя. Цей біль не дає любити себе, не дає почувати себе гідним, не дає бачити в дзеркалі щось схоже на красиву людину.
Щоб здихатися цього огидного відчуття соціальної мотузки я повинен систематично знеболювати свою життєву схему. Все що мені треба – це лава алкогольного пекла крізь мої нирки та морозна свіжість роздробленого на туалетному кафелі амфетаміну. І близько опівночі, тоді, коли усі люди сплять, я буду кружляти серед напівсліпих домівок-коробок, щиро усміхатися у небо та пошепки повторювати – «Бачите? Мені не боляче..».
Ця фраза, до речі, з репертуару Ірени Карпи, але вона найкраще характеризує моє минуле життя.
Соціальний дріт мого чоловічого стержня був феерично розірван, його викинули на смітник історії. Моя залежність прогресувала, і в якомусь із цих кругів деградації я почав мріяти. Це мало знеболювати мою свідомість.
Роки, що я провів у Маріуполі, були гарними роками, але завжди є «але». Я ніяк не міг сформувати себе, як особистість зі стійкою соціальною позицією стосовно заробітної плати та кар’єри.
Перша робота: фахівець із соціальної роботи, одразу після інституту. То був перший удар реального життя. Мріяв працювати психологом, а засів у комнатушці разом із сварливими та дуже токсичним коллегами. Працював через силу. Більше за все мені сподобався там туалет у якому було зручно робити ін’єкції первітину. Тільки щеколда була зламана, доводилося утримувати двері ногою. Так мене і спалила керівниця. До повного року залишався місяць.
Робота дубль два: торгівець книгами. Літр горілки випитий зранку вилився прямо на нове видання «Гри престолів». Керівництво не оцінило.
Третій етап життя по трудовій книзі почався у магазині сантехнічного обладнання, де я пробував одночасно кидати вживати та продавати. І треба сказати у мене виходило. Але нагрянув чотирнадцятий рік, магазин зачинили, а я у свою чергу знайшов шикарне виправдання щоб придушити ремісію на корені.
Роки мого життя тим часом наближалися до відмітки 25-ть. Здавалося, що світ завжди буде місцем у якому моя позиція, – філософ та балагур. Схематично за усю свою трудову діяльність я не затримався на жодній роботі довше ніж на рік-півтора. При цьому усьому об’єктом звинувачення власної професійної недбалості були усі можливі фактори, крім одного,-
«Мене звати Артем, я – наркоман і алкоголік, я починаю ранок із пляшки горілки, снідаю капсулами прегабаліну, мій обід це амфетамін та усі його «проізводні», а на вечерю я частую себе акційним пивом. Для чого мені усе це? Для того щоб провести день не забившись у куток і не проклинаючи суспільство».
Цей маніфест я побудував між собою та обов’язками, які сипалися на мою голову роками. Вигідна позиція жертви дозволяла робити все що заманеться. Знаходячись наодинці із самим собою, я розумів, що Час іде від мене, а я все ще на тому самому місці.
Батько казав мені що знайти себе – це втілити мрію життя. Скільки себе пам’ятаю, ніде не бачив себе, окрім письменницької діяльності. Ще батько мовив, що не буде кормити мою наркоманську пику. То було вже у 18-му році. Я чітко усвідомлював що до клубу 27-м мене вже не пустять, а рубіж під знаком «30» вже вальсує поряд. Від цієї черги усвідомлювань розум мій кипів та заходився криком. А доза усе зростала.
Зазвичай кажуть, що наркомани люблять тусуватися. Але скажу, що найкраща компанія для мене то я і та речовина, що наразі вальсує моїми венами. До чого це?
Мрії. У них я був звичайною людиною. Працював, займався справою життя, подорожував та мав певну кількість публікацій. А ще додавав до свого стилю життя походи у спортзал, нормальні татуювання та слідкував за дієтою. Кожного разу певна фантазія була таким собі короткометражним фільмом: я знайомився з людьми, файно проводив час, їхав куди заманеться, а повертаючись ішов на роботу з повним відчуттям своєї значимості. У мене були улюблені сюжети, які я підсилював з допомогою галюциногенів та стимуляторів. Кожен раз я планував втілення того чи іншого сценарію. А потім знов наступав ранок, і мотузка вже стискала горло.
За роки фантазувань я не втілив жодного сценарія. Не написав жодної статті та не зробив жодної публікації. Мешкав у маленькій квартирі, де влаштовував філософські розпиття горілки та тримав курс на тотальний втік від здорової свідомості. Моїми друзями були маргінали, які творили дивні речі та розмовляли зі стінами. Одного разу, коли ми отак тусувалися на горищі серед трупів щурів та гнилих голубиних туш, мій товариш по вживанню лайна Половик зауважив, – «Гине в тобі талант письменника». Тоді я дивився на щура. У його утробі переливалися білим личинки. Я посміхнувся і подумав, що моє майбутнє, – бути знайденим на отакому горищі, з мотузкою на шиї, без посмішки.
Потім був 20-й рік. Ремісія, на перший рік якої я не уявляв нащо мені взагалі це тверезе життя та які позитивні плоди це мені може дати. Концепція народилася достатньо спонтанно: я згадав свої історії. Мене тішить, що в цій чорнусі не було такого прямо депрессивного мраку, а здебільшого панував гумор та змоги мене та друзів почати нове життя. Тексти заходили не усім. Але вони були подібні до аналізу себе. Потрібно було заглянути у саму глибину себе, перепрожити це ще раз щоб усвідомити: я – людина, жива, красива людина, у якої був свій період помилок. І тепер можна це відпустити та йти далі.
Коли історій було вже багатенько назріло питання: що робити далі?
Ось тоді я пройшовся по своїх страхах минулого і почав їх втілювати. У цьому не було якогось маніакального бажання втілити усе і вся. Почав я зі спілкування у новій для себе сфері послуг (соціальна робота). Також навчився водити, – це теж виявилося не так моторошно, як здавалося у період вживання. Слідкувати за дієтою теж виявилося не складно. Окрім спортзалу, який нормально підвищив самооцінку, з’явилися подорожі по Україні і ті самі знайомства з файними людьми, а через них, – способи заробітку, до речі, легальні. Цей комплекс допомагає мені відчувати себе повноцінним. По стану речей на кінець 22-го я с приємною здивованістю усвідомив, що оті самі «сценарії» з минулого за останній рік були втілені вже процентів на 60.
Це означає що за допомогою тверезого життя я втілив за рік приблизно половину того, про що намовив за п’ять. Файно, чи не так?
Може у когось виникае питання: а до чого все це? Хтось може навіть звинуватити в неправильних поглядах на життя, але мені плювати. Багато років я прокидався з почуттям болю і страху. Ця мотузка і є страх – той гніючий наживо двійник, який боїться змін і бродить по спальному району у пошуках допінгу. Треба зібрати себе докупи і останнім смертельним подихом вибити цей жах зі свого життя.
Люди завжди будуть пам’ятати мене тим чуваком що вживав всяке лайно. Їм не буде цікаво чого я добився в житті. Усі мої успіхи вони прокрутять через призму свого особистого знецінення. Все тому що в їх головах немає опції бачення когось під іншим кутом. Подумайте головою: якщо тебе постійно знецінюють через твої минулі помилки, то напевно у минулому мешкають вони, а не ти сам?
Просто женіть цю мразоту далі від себе. І тоді все буде добре. Немає єдиної концепції тверезого життя, але можливо вам підійде моя. Просто роби все те чого боявся і одного разу усвідомиш, – мрія реальна, ти її створив. Ти крутий. І не забувай, що це – твій шлях, твоя тверезість, і ніхто тебе з цього шляху не зіб’є.
«Ідучи долиною смертної тіні, будь у цій долині найкрутішим чуваком».
Vile Author (Артем Мараренко)
