Я бадьоро йшов по вулиці, коли подув холодний вітер, а небо затягнуло сірими хмарами. Подумав, що сьогодні я попаду під дощ. Раніше я не любив дощ, хоч і розумів його вкрай важливу функцію для матінки-природи. Раніше… Здається, що минуло декілька років, хоч насправді пройшло всього три місяці… Так, ще три місяці тому я ненавидів дощ, який часто руйнував мої плани, не дозволяв вийти на природу, примушував носити з собою парасольку, яку я теж по випадковому збігу ненавиджу…
А тепер, коли я повернувся з пекла? Тепер я радію кожній краплинці, йду без парасольки і зовсім не хвилююсь, що під ногами калюжі, а з неба падає рясно-рясно дощ, як божа благодать, як манна небесна, як щось таке рідне і безпечне… Бо це дощ, це не град.
І знову в голові замаячили ті жахливі картинки трьохмісячного пекла. Град. В моєму дитинстві теж був град. Рідко, але був. Той град чинив шкоду: льодяними кульками збивав цвіт чи фрукти на деревах, саджанці овочів та ягід на городі, квіти на клумбах. То було в далекому дитинстві… Чи могли ми уявити, що через якихось надцять років зовсім інший град битиме наші домівки? Це вже не манна, а, здається, кара небесна, коли небо стріляє, люди розбігаються, падають, навіть помирають на твоїх очах.
«Ні, ні, ні, тільки не спогади… все, що завгодно». Рука сама потягнулась за телефоном, набираю номер і: – Привіт, друзяко! Так, все норм. Та що, турбують нові старі рани. Не допоможеш? Тільки обезбол, ти ж знаєш, я давно в зав’язці… Гроші кидаю на карту, як завжди. Скажи, куди під’їхати. Буду через десять хвилин…
«Ну що, тепер і товаришам брешеш, друже? – запитую сам у себе. – Так, бо я не можу визнати, що знову встряв у ту наркоматську халепу… Це все війна, проклята. Колись, по молодості, вживав наркотики, але зміг вибратись. Життя налагодилось, з’явилась робота, друзі, кохана дівчина. Багато часу минуло. Коли почалась війна, я вирішив, що моє місце там, на передовій зі зброєю в руках. Я став солдатом. Довго воювати не довелося – отримав поранення. Не сказати, що серйозне, але в госпіталі довелось чимало полежати. Потім комісувався за станом здоров’я».
Думав, що жах війни залишився там – в окопах, в розчиненому в повітрі страху смерті, в військових казармах, пропахлих національною гордістю та вірою в перемогу. В шпиталі, де сотні поранених чекають допомоги, чи, бодай моральної підтримки… До речі, саме там я знову почав вживати наркотики. В шпиталі. Так, це був не вуличний героїн чи ще щось, це препарати, які реально допомагали вгамувати біль, які бодай на ніч давали спокій і можливість спати без сновидінь. Але ні. Жах війни залишився у моєму серці. Я тепер вдома, поруч з рідними людьми. Пройшов час, але майже щоночі мені сниться той град, що своїми уламками руйнує все на своєму шляху…
– Гей, друже, привіт! – почув я знайомий голос, подумав: «-це ж треба! Не помітив, як прийшов». Мене зустрічав давній товариш, який іноді допомагав дістати «специфічний обезбол».
– привіт, Володя! – щиро вітаю товариша. – як твої справи? Сім’я як?
– краще не питай… Дружина з дітьми зараз на дачі, а я все вожуся з ремонтом. А ти знаєш, які тепер ціни на бодай якусь «косметику»?
«Косметика» – це ремонтні матеріали. Я знав, що у Володі непроста ситуація. Ще і року не пройшло, як він з сім’єю переїхав до нової квартири, на яку всім світом збирав гроші п’ятнадцять років… Але «нє судьба»… Ще на початку війни їх будинок попав під обстріл, і, хоч в цілому дім вистояв, та помутузило його добре. Тепер потрібно робити значний ремонт, вставляти вікна, а до того жити там неможливо. Володя – оптиміст, каже, що «могло бути гірше, головне – всі живі/здорові».
– То як щодо мого питання? – знову повернув товариша в потрібне мені русло. – ти ж знаєш, рани болять, та і спати вночі не можу…
– Не ти перший, не ти останній, – філософськи «відрубав» друг. – Ти впевнений, що воно тобі потрібно?
– Та я вже гроші скинув!
– Ну… В тебе такий термін ремісії був, не шкода втрачати?
– Володю, ти знаєш, війна багато чого перекреслила поза нашими бажаннями. – сердито відповів я. – я так, може, ще один раз, може останній…
– Угу, бачили таких, що останній раз, – пробурчав Володимир. – добре, ходімо до хати, допоможу, чим зможу…
І знову фанера на вікнах. Це, мабуть, найбільше, що так виводить мене з себе після повернення додому. Я не був готовий бачити ту розруху, яку спричинила війна, але особливо безнадійно виглядали, на мою думку, забиті фанерними листами вітрини, двері, вікна… Згадав, як міняли старі вікна в квартирі моїх батьків. Років десять тому. Квартира велика, чотирикімнатна, вікон багато, а ще два балкони… Грошей витратили дуже багато. А балкони ще й досі не засклили – і дорого виходить, і руки не доходять… «От зараз віконна промисловість підніметься! Це ж скільки замовлень у них! Все скляне розбито, зруйновано!» Подумав і одразу стало соромно. Ну що це за думки? Так, всі знають, що «кому война, кому мать родная», але ж ми не такі! Ми все зробимо, щоб відновити, створити, повернути. Треба тільки час… Але фанера… Бачу її – і рука сама тягнеться до телефону, щоб дістати «ліки», які хоч на короткий час закриють очі тими рожевими окулярами…
А вночі знову снився сон. Дуже дивний сон! Вві сні я бачив себе як цілу державу – із своїм керівництвом (мозок), її структурою, органами. Нервова система забезпечує зв’язок між всіма областями та периферією, кровоносна система відповідає за постачання харчування, забезпечення всім необхідним. Крайні точки – пальці рук, ніг – керуються з головного центру керівництва. Так, людина – це досконала модель держави! Все продумано до дрібниць. Від живлення, до утилізації відходів. Що ж в такому разі наші бажання? Окрім тих, які необхідні для виживання та нормального функціонування держави-організму? А якщо війна? Що трапиться? Війна – це коли тебе вбивають? Чи намагаються вбити? Ні. Війна – це коли ти сам себе вбиваєш. В моєму сні ворогом, який зненацька напав, був наркотик. Його армія – атоми, молекули речовини, яку органи місцевого самоврядування – наші руки, пальці – самостійно вводять в кровоносну систему. Ворожі солдати з криками: kill them all! несуться з потоками крові до своєї цілі – в мозок, де вони принесуть найбільшу шкоду. Але наша армія не спить. В першу чергу прокидаються тромбоцити – наші солдати, які бачать ворога, оточують його і атакують. Як правило, утворюється тромб. Мозок теж вміє захищатися. Він дає команду всім службам: обережно! Вторгнення ворога! І вмикається вся промисловість: щитовидна залоза утворює необхідні гормони, вилочкова – Т-лімфоцити, які підвищують імунітет. Словом, всі працюють на досягнення результату. Тоді ми, як правило, відчуваємо всі ознаки отруєння. Можливо, рвота, слабкість, підвищення температури. Перша атака відбита. За напругою йде відпочинок. Всі служби відновлюються, в цей час ми відпочиваємо. Якщо зупинилися на першому уколі – добре. Але щоденні повторні атаки роблять свою згубну справу. Все менше вен, все більше ран на руках, ногах… Та і фільтраційні органи не встигають переробити всю шкідливу сировину. І спина болить, і ходити важко… Та найстрашніше інше: наші бажання йдуть наперекір закону самозбереження – головному закону організма-держави. Бажання – це теж продукт мозку, як і його керівна функція. І ми вступаємо в протиріччя здорового глузду зі своїми бажаннями – нездоровими, шкідливими бажаннями. Постійна внутрішня боротьба бажання з інстинктом самозахисту вкупі з атаками нещадної армії агресора призводять до ослаблення організму, руйнуванню клітин (тобто міністерств, відомств, служб) мозку, внутрішніх органів та систем. А далі? Неприємна страшна правда. Далі смерть – поступова, поклітинна, але вона щораз захоплює все більші і більші території, поки не добереться до найголовнішого органу – нашого серця.
Я прокинувся серед ночі. Той сон не забувся. Я був на війні, бачив смерть та каліцтво людей. Це страшні речі, людина не мусить таке бачити. Тепер я побачив себе і наркотик як ворога, який нападає зненацька, а найстрашніше те, що я роблю все своїми руками.
Ну що ж, мабуть, я знаю, що робити. Принаймні сьогодні. Відкрив шухляду, дістав підготовлені на ранок пілюлі. Викинув у смітник. Ні, не так. Дістав, змив все в унітаз. Рука потягнулась за телефоном:
– Привіт, сонечко! Так, я знаю, що ніч, вибач. Але я дуже скучив за тобою! Можна я приїду?…
Матеріал підготувала Олена Пугачова
