«Ой сусідко, підемо-підемо…» – звучала в моїй голові добре знайома з дитинства пісня. І звідки вона взялася? Потім прийшов на згадку трохи дурненький анекдот:
«- Сусіде, ловіть сокиру!
Гич!
– Що «гич», кажіть, впіймали, чи ні?»
Ну, таке… Жарт. Але ж тепер не до жартів. Тепер ловимо-ловимо ті сокири від сусідів, та коли вже вони закінчаться?..
Як гарно, коли в тебе хороші сусіди! Добрі, неконфліктні, виховані… Коли можна без проблем попросити дві ложки сметани, бо «борщ вже зварила, а про сметану забула». Добре, коли сусід хвалить ваш борщ та просить добавки…
Але не буває так просто. Бо якщо ваш сусід – колишній міліціонер на пенсії, а ви – споживач та/або розповсюджувач наркотиків, – ой що буде! Матінко рідна!
Ну що, пофантазуємо? Сповнений почуттям власної гідності, гордо несучи невеличкий «пивний» животик, сусід прийде до нашого товариша зі словами:
– Так, Святозаре, світ очей моїх. Я тебе знаю багато років, ти мене теж. Я добре знаю, чим ти займався раніше, бачу, що коїться зараз. Так ось що я тобі скажу: я не потерплю в своєму будинку ні притону, ні бодай якогось продажу наркотиків! Я знаю, ти своє відсидів, то й добре. Живи, і будемо добрими сусідами, я не бажаю тобі зла. Але знай: я за тобою слідкую! Якщо, не приведи Господи, щось буде – я дізнаюсь першим, не сумнівайся! Повір, я знайду спосіб тебе звідси виселити. Це на «раз-два»! Зібрав мешканців будинку, написав лист у відповідні органи про те, що ти заважаєш всім жити, люди підписали – і до побачення! Ти мене зрозумів?
Ну, що тут не зрозуміти. Скажіть будь ласка! Якщо чоловік колись мав необачність потрапити до в’язниці, відбути покарання, повернутися додому живим-здоровим, перевихованим – то чи не залишити його у спокої? Судимість погашена, борг суспільству віддано сповна. Але ні. Бо він колись вживав наркотики, курив травичку, а зараз знаходиться на програмі замісної терапії. Але ж це його особиста справа, чи не так? Ні, наш сусід знизу так не вважає. Тому іноді «забігає» перевірити, чи не потекли труби. Нібито. Бо в нього ж ремонт. Заодно, про всяк випадок, запитає: а що це у вас за підозрілий запах? Ніби уксус з розчинником? І очима так водить – підозріло, мов, я все знаю! Нічого не приховаєте! Аж смішно, їй богу. Ну хто зараз варить наркотики вдома, коли є така приваблива можливість бути на програмі замісної терапії і вести нормальний спосіб життя. На жаль, не всі сусіди є толерантними та обізнаними.
Знаєте, тема сусідства така багатогранна, така недосліджена… Але наші люди люблять сусідів. Люблять по-різному: іноді так сильно, що діти у заміжньої вродливої жіночки з третього поверху народжуються схожими на того статного молодого холостяка з другого поверху, який ніколи не відмовляв сусідці в допомозі – чи то шафу пересунути, чи то труби прочистити… Хто ж допоможе, коли рідний чоловік весь час на роботі?
Не треба зменшувати вплив сусідів на окрему людину. Залежність від думки громади – це не завжди добре. Хоча, цим можна маніпулювати… Пам’ятаю, як в дитинстві, коли нашою «улюбленою» розвагою була робота на городі під наглядом старенької бабусі, ми підходили до неї, надувши щічки – щоб виглядати солідними та діловитими, тримаючи в руках відривний календар (сучасна молодь, мабуть, не знає, що це таке) і по-діловому запитували:
– Баб Дуня, а ти знаєш, що сьогодні свято?
– Та не дуріть стару, то ви вже хочете з городу повтікати! – суворо казала бабуня.
– Баб Дуня, але ж ось календар, тут написано: зачаття чесного славного пророка Іоана Предтечі, мученика Андрія, Іоана, Петра та мучениці Іраїди!
– То й що? – продовжувала сердитись бабуня.
– Як що? – обурено летіли вгору наші брівки. – Працювати , мабуть, не можна! Гріх!
– Хм, – бабуня, задумавшись, пошкребла лоб мозолистими пальцями, – а якщо справді не можна? От лишенько! А ми ж з ранку на городі! А люди побачать, що скажуть? А якщо можна, а ми не працюємо? Скажуть, Спиридоненки ледарі. Що робити?
Пішла на город. Оглянула горизонт, прикриваючись долонями від пекучого сонця – нема нікого. «Сусіди не на городах – мабуть, справді свято серйозне! Тоді й ми відпочинемо». Ось так нам іноді вдавалось вирватись з городнього пекла.
А ось наркозалежним у селі зовсім не солодко! Причому, не важливо, вживаєш саме ти чи твій брат – під маховик сусідських пліток попадуть всі члени сім’ї!
– А ви чули, що Оніщенка посадили? Ага, доколовся! Всі городи обпатрав, маку людям не залишив на маковея! Та що ж ти робиш, паскудник, нехай люди урожай зберуть, потім забереш свої «бошки»! Так ні! Зіпсував весь урожай. Посадили – і поготів! Заслужив. Його два брати теж наркомани. І водять до себе наркоманів. Ага. Бачила, сидять у дворі, а очі як у зомбаків! Ходять, як роботи, ледве ноги пересувають. Я тепер боюсь навіть повз їх хату проходити! Ще нападуть, біс їх знає, що там в голові тих наркоманів!
Так, в селі толерантності ні на йоту. Шкода, бо в тих людей немає жодного шансу на нормальне життя. Село нічого не прощає і нічого не забуває. Але ж сусідство – це наше все. Нікуди нам від нього не втекти, а тому потрібно уживатись та співіснувати. І якщо ви споживач наркотиків – запасайтесь терпінням, бо всі можливі негаразди, на жаль, будуть в першу чергу кидати тінь на вас.
Та що чекати від сусідів, коли свої найрідніші, найближчі люди так часто ранять, не бажаючи вникнути в проблему і дізнатись про неї трохи більше. Їх більше турбує думка сусідів…
***
Наталка сиділа вдома біля вікна. Її батьки – старенькі вже люди, спокійно відпочивали на лавочці перед своїм будинком. Підійшла парочка напідпитку – жінка, віком «сорок плюс» з явними ознаками зловживання алкоголем на обличчі, та її кавалер – молодший, та не менш п’яний. Батько Наталки щось сказав їм – вона не почула, тільки почула відповідь:
– … А ви взагалі продаєте дітям наркотики!
Наталка не роздумуючи побігла надвір – на захист найрідніших своїх людей.
– Мамо, тату, що тут сталося? – розгублено запитувала вона батьків. Не знала, що батько замахується долонею на жінку-алкоголічку, щоб захистити честь своєї доньки.- Ви наркомани! – криком кричала жінка, – Ви продаєте дітям наркотики!
– Та досить уже, – грубо відповідав Наталкин батько. – Зміни платівку, одне й те саме кричиш.
– Та я на вас швидко управу знайду! Піду в міліцію, нехай її посадять за те, що дітям наркотики продає! – не вгамовувалася жінка.
– Яким дітям? Що ти мелеш. Я знаходжусь на програмі! – це вже Наталка втрутилась у «заварушку». А глядачів ставало все більше. Раз – одна одну штовхнула, та впала, два – інша полетіла десь в інший бік. Все змішалось в загальній какофонії звуків, подій і людей…
Наталка не могла заснути цілу ніч. Бо, повернувшись додому, вона не була готова до шквалу критики, дорікань від батьків, яких вона так несамовито побігла захищати, не думаючи ні про що. Знову звучали слова про те, як вона їх ганьбить, що через неї батьки не можуть спілкуватись з сусідами… Саме вона, Наталка, є тією паршивою вівцею в їх ідеальній сім’ї… І періодично зафарбовує на стінах під’їзду фразу «Наталка – наркоманка!»…
***
Оля – моя подруга. Вже багато років вона приймає АРВ-терапію, тому про свій статус ВІЛ-позитивної особи майже забула, а я і поготів. Оля живе з батьками, в неї дорослий син, від якого дідусь з бабусею просто у захваті. Про те, що ВІЛ ще в когось викликає страх, я вже не чула багато років. Я прийшла в гості до подруги. Привіталась з батьками – дуже позитивними людьми.
– Будеш молоко? – запитала мене Оля.
– Ні, дякую, зараз не хочу.
– Захочеш – скажи. – Оля відчинила холодильник, дістала нову пляшку молока. Відкрила, відпила з пляшки.
– Оля, чому ти не взяла чашку? – запитала мама, яка спостерігала за процесом.
– Навіть не знаю, – з усмішкою відповіла Оля. – так захотілось молока, що не втрималась і випила.
– А ти розумієш, що тобі доведеться самій випити всю пляшку?
– Так, мамо, звичайно, я вип’ю. Я так хочу пити!
Я подумала: «Яка турбота! Молодці, сім’я»! А потім до мене дійшло – це страх перед ВІЛ.
– Оля, а твої батьки знають, що ВІЛ не передається через слину, рукопожаття чи користування спільним посудом?
– Та, не звертай уваги, мені так нормально, – натягнуто посміхнулась подруга.
– Ні, це не може бути нормально. Може, є ще щось, чого я не знаю?
– Та… – розгубилася дівчина. – В мене своя окрема чашка, тарілка, словом – посуд. А якщо я використаю іншу чашку чи ще щось – мама буде довго мити посуд різними засобами, декілька раз витираючи його насухо.
З очей дівчини закрапали сльози.
– Але ж ти на терапії! – не вгамовувалась я. – Крім того, у відкритому доступі повно інформації стосовно ВІЛ! Як так?
– Ось так. Батьки дуже люблять свого онука, тому всіляко стараються зменшити мої контакти з ним, бодай через посуд чи домашні речі.
– Це ж, мабуть, дуже боляче!
– Так. – Оля гірко заплакала, а я тихенько вийшла з кімнати.
***
Отак жартома ми пройшлись по цій болючій на сьогодні темі. Чому болючій? Бо ми не знаємо, за що наш сусід, колись назвавшись «старшим братом» чи то «сестрою», розпочав з нами криваву жорстоку війну. Ніколи агресія не призведе до миру. Ніколи, хоронячи своїх сусідів, люди не зможуть ні зрозуміти, ні пробачити цих смертей, хай там як в майбутньому не складеться історія.
Чому жартома? Тому що тема дуже серйозна. Тому що так багато випадків нетолерантного відношення людей до свої співмешканців, своїх сусідів – найуразливіших груп населення: споживачів наркотиків, ВІЛ-позитивних людей чи їх оточення. То як чекати розуміння від суспільства, якщо його часто немає між найближчими людьми? На жаль.
Матеріал підготувала:
Пугачова Олена м. Київ
