Зима наближається вже тут, а разом із нею публікується крайній в цьому році випуск газети “Не Улетай!”.
Зазвичай наприкінці року на цій шпальті ми – автори та члени ред. колегії – пишемо вітання з прийдешнім новим роком. Але сьогодні будь-яке святкове звернення можна охарактеризувати одним єдиним побажанням – “мирного неба над головою!”.
Тому ми вирішили цього разу торкнутися більш особистої теми, – “що таке дім?”. Тож, ділимося з вами тим, що таке дім саме для нас:
“Для мене і раніше дім був особливим місцем, а не просто чотирма стінами. Йому я довіряла всі свої таємниці, він був свідком моїх тріумфів і невдач. Щоб зі мною не сталося, я знала, що вдома мені одразу стане легше, ніби дім візьме на себе частину моїх клопотів і турбот. А тепер, з початку повномасштабної війни, і поготів. Ми разом пережили бомбардування і обстріли ракетами, бачили холодний блиск нерозірваних снарядів поблизу вхідних дверей… Ми з моїм домом – підранки, та вірю, що все загоїться, коли я повернуся додому. Зараз для мене дім – ще й символ нашої перемоги над підступним ворогом, бо тільки після неї я зможу бути вдома”.
Наталя Бабенко,
головна редакторка журналу “Подорожник”
“Дім мій – це скринька спогадів.
Я уявляю себе у Маріуполі, десь зразка 2006-го, тоді мій мозок ще не був хімічно отруєним.
Дім – це там, де не страшно збожеволіти. Де на шалену усмішку на похмурій алеї дадуть відповідь дружнім потисканням рук. Мій дім знаходиться в одному місці і відразу в кількох. Притон у мого друга, квартира подруги, філософські діалоги на кухні, ранковий світанок над будинками.
Дім – це моя пам’ять, величезне сховище фрагментів життя у місті Маріуполі, вони цвітуть, убиваючи тугу.
Варто заплющити очі, як я чую скрип дверей, і гуркіт каструль на спільній кухні в комунальній квартирі. Чую, як мій батько пихкає у передпокої. Як скрипить клен на полі біля покинутого магазину. Зараз цього немає, зараз там тільки попіл.
Дім мій – це скринька спогадів”.
Артем Мараренко,
постійний автор рубрики “Записки психонавта”
“Для мене дім – це множина. Є рідний дім – де народився, провів дитинство, був природно щасливим. Його вже давно продано іншим людям, але я й досі вважаю його своїм, рідним, тримаю з ним зв’язок через сновидіння, через пам’ять, раз-два на рік відвідую Батьківщину. А є дім, де я живу зараз. Тут мій особистий життєвий простір, тут я відчуваю безпеку, можу по-справжньому розслабитися і, навпаки, концентруватися. Тут я відновлюю сили. Банально, але це «Мій дім – моя фортеця». Ще є дім як стан душі, як refuge, цей дім завжди зі мною, це можливість сховатися, автономізуватся, увійти в себе. Всі ж чули і знають дитячу приказку «Хоп! Я в доміку». Цей вислів супроводжується складанням рук у формі даху над головою. Це стан людини, у якому вона активує режим самодостатності.
Я розумію, що у людей, які втратили дім через війну, зовсім інше відчуття дому і це біль, який я не можу відчути. І я не знаю, як зміниться моє відчуття дому, якщо в мій дім «прилетить». Але поки що у мене так: дім – це моя стабільність”.
Анатолій Волик,
головний редактор нашої дружньої газети “Біла Альтанка”
Краще і ближче дому свого на світі немає нічого. Дім – це те за що ми боремося кожен день. Кожен з нас має своє власне розуміння і відчуття дому, але на нашу думку всі ми сходимося на тому, що це, в першу чергу, щось рідне і тепле. Щось, що ми готові без жодних роздумів захищати.
Нам було б дуже цікаво почути, що таке дім для вас, дорогі читачі. Пишіть на нашу пошту, facebook та telegram ваші думки на цю тему.
Якщо що, писати можна сюди:
До зустрічі у Новому Році!
Бережіть свій дім! Мирного неба над головою!
З повагою та найкращими побажаннями
Редакція газети “Не Улетай!”
