Щодня і щоночі лунають сигнали повітряної тривоги, і життя завмирає. Часті звуки вибухів та «феєрверки» у небі не дають змоги забути про ворога, який напав на українську землю. Зовнішнього ворога, проти якого гідно бореться наша армія. Люди – громадяни України, на деякий час забули про повсякденні негаразди, які були до війни, та вже не звертали на них уваги під час війни, бо розуміли: головне – це перемога. Багато в чому вони собі відмовляли заради світлої мети. Терпіли голод, холод, чужих людей у своїх домівках – переселенців та тих, хто втратив власний дім. Але недавні жахливі події, коли загинули люди через зачинені бомбосховища, примусили мене задуматись: чи наші слуги народу так само віддано та добросовісно виконують свої функції по захисту простих людей? Чи не відкотились, так би мовити, до своїх «попередніх налаштувань» працівники поліції, національної гвардії та інших органів правопорядку? Чи пам’ятають вони, за що стояли на майдані, які цінності вибороли та впровадили? Це про ті європейські цінності, згідно яких наркоманія – не злочин, а хвороба. Про те, що людина з нетрадиційною орієнтацією має такі ж права, як і всі…
Я не даремно торкаюсь саме цих цінностей, бо маю в загашнику випадок, який нещодавно трапився з одним моїм знайомим споживачем ЗТ. З його слів:
«Ну що, поїхав я, значиться, в аптеку. Рецепти на руках, гроші в кишені, тривога щойно закінчилась, а, значиться, транспорт ходить по графіку. Бадьоро крокую вперед, розглядаючи людей, бо маю гарний настрій. Метрів за тридцять від аптеки, на протилежній стороні вулиці стоїть машина муніципальної охорони міста. Натикаючись на неї поглядом, думаю: от шкода хлопців-служаків, сидять, мабуть, в духоті, бо сонце добряче припікає! Хоча, вікна в автівці затемнені, не видно, чи є хтось всередині. Подумав, якщо на тонування вікон грошей вистачило, то й кондиціонер в автомобілі, мабуть, теж є?
Підходжу до аптеки, де два бравих хлопця перебільшено голосно починають щось обговорювати та сміятись. Я проходжу повз них, заходжу до аптеки.
– Привіт, мої хороші! – вітаюсь з дівчатками-провізорами. Хто як, а вони люди толерантні. Ніколи не сприймали мене як наркомана, завжди були привітні та готові допомогти за потреби.
Придбав усе, що потрібно, з дівчатами побалакав, коли одна з них на прощання зробила «страшне лице», мов, будь обережний, там, надворі, тебе чекають. «Та я знаю. Дякую!», – так само на мигах відповів я. Приємно, коли так про тебе турбуються.
Вийшов з аптеки. Прямую на автобусну зупинку, коли чую голос позаду себе:
-Муніципальна охорона міста!
Оглянувся: так, це вони. Двоє молодих хлопчаків, одягнених в гарну коричневу форму, ще двоє – біля тієї службової машини. Усі четверо «обладнані» як слід: на портупеї кобура зі зброєю, кайданки та палиця-демократизатор. (не питайте, сам не знаю, звідки знаю☺)
– Пред’явіть документи, – тим часом промовив один з них.
– Так, будь-ласка, – віддаю їм паспорт.
– Чи маєте при собі щось незаконне? Зброя, вибухівка, отрута?
– Незаконне? Ні, ви що! – обурююсь я. – Нічого такого нема.
– А що є? – піймав на слові інший представник правопорядку.
– А що треба?
– Наркотики маєте?
– Ні, не маю.
– Метадон? Сонат, димедрол?
– Ні, хлопці, щодо метадону – взагалі не до мене. А два інших – так, є.
– Показуй. Документи на них маєш? – зраділи хлопці.
– Маю при собі все, що потрібно мати у таких випадках. – гордо відповідаю я. Чого боятись, якщо я не порушую закон?. Знаю, які документи мають бути, на відміну від хлопців, які вочевидь не знали, що шукати та куди дивитись…
– Супрно… Бурепо.. – тим часом намагався прочитати муніципальний охоронець.
– Бупренорфіну гідрохлорид. – підказую я.
– Ага, зрозуміло. То в тебе він є?
– Так, звичайно.
– І кількість співпадає?
– Так, можете перевірити.
– А як щодо сонату, димедролу? Де такий самий документ для них?
– Вибачте, хлопці, – розвеселився я, – але не зобов’язаний. Ці медикаменти не є наркотичними, їх призначає лікар, а ми приймаємо по інструкції.
Хлопці помітно похмурнішали. Не знаю, що їм не сподобалось, навпаки, раділи б, що ми все правильно робимо.
– А шприці у вас є? – раптом запитав мене один з них.
– Нема. А що? – здивувався я. – потрібно, щоб були?
– Ні, навпаки. Розумієте, ми вас зупинили, бо подумали, що ви один з тих, хто подрібнює таблетки, розчиняє їх у воді і приймає ін’єкційно через вену!
В мене, мабуть, очі стали круглими від несподіванки. Звичайно, я знаю про таке, багато хто так чинить, але до чого тут поліція?
– А до чого тут ви? – запитую.
– Як це до чого? – обурився хлопець. – Це ж неправильний прийом препарату! От як ви вважаєте, правильно так робити чи ні?
– Хм., а ви мені скажіть, сметану в борщі правильно розмішувати чи так залишати?
І почався регіт. Сміявся той, хто запитував, і ті двоє біля машини, і водій в машині, який, як виявилось, чув нашу розмову.
– Ну, я зрозумів вашу алегорію. – заспокоївшись, сказав хлопчина. – Але ж розтовкти… і вена… У вену – це ж не за призначенням!
– Ну, знаєте, – не витримав я, – дехто навіть свою п’яту точку використовує не за призначенням.
Дубль два. Сміялись всі.
-Що ж, зрозуміло. Ось ваші документи. Вибачте, що ми вас зупинили, гарного вам дня!
– Навзаєм. – з цими словами я сів на автобус та поїхав додому.»
***
– І що повчального ми бачимо в цій історії? – запитала б моя шкільна вчителька літератури.
І справді, що? Службовці були ввічливими, робили все по закону. Значить, наркозалежним людям можна видихнути та забути про проблему під назвою «поліцейське беззаконня»? Можливо, так. Але мене насторожує таке втручання в щось глибоко особисте. Адже згідно правил, вказаних у договорах пацієнта з лікарнею, споживачі не мають права: продавати, міняти, дарувати свою замісну терапію будь-кому. Мають вжити тільки самостійно. Тільки за призначенням. А поліція стежить, щоб не було продажу чи обміну – тобто прямого порушення кримінального кодексу. Мені просто цікаво, як можна кваліфікувати таку подію злочину, як «розкатав, і по вені вжив». Це яка стаття кримінального кодексу? Ото ж бо й воно – ніяка. Є питання поліцейські, а є медичні. Щоб споживачі ЗТ її правильно вживали, повинна проводитись відповідна робота медичних, соціальних та інших спеціалістів. Що, до речі, і робили різні організації понад 15 років – в рамках програм зменшення шкоди від вживання наркотиків.
Що ж, це тільки одна сторона медалі. Один випадок. Є й інші – на жаль, не такі позитивні…
«Я Дмитро, 25 років, три роки вживаю метадон. До цього «сидів» на всьому, що тільки можна було дістати. Зараз я ходжу в клініку, де мені видають два рецепти на метадон. Маю пояснити, що, коли ми йдемо з клініки, де щойно нам виписали рецепти, а також листок призначення, який має бути з собою, то ми одразу йдемо до аптеки, купуємо всі необхідні препарати та їдемо додому. Так робить, мабуть, 98 відсотків споживачів. В принципі, в нас нема потреби носити з собою препарати, а, відповідно, і лист призначення на них. Я, наприклад, кладу свої препарати до спеціальної шафи, звідки беру щодня потрібну мені дозу. Але іноді трапляється так, що нема змоги викупити одразу два рецепти. Тоді я купляю один, відповідно, їду з ним додому. А коли препарат закінчується, або я знаходжу кошти, щоб викупити другий рецепт, – я їду до аптеки. З дому. Не з лікарні. Тому іноді так буває, що я можу забути вдома той лист призначення, адже я не ношу з собою таблетки щодня… Так, це не по правилам, але так сталося…
Саме в такий день мені не пощастило. Бо, вийшовши з аптеки, я потрапив у залізні лапи представників правопорядку. Стандартно обмінялися фразами про документи, заборонені предмети, наркотики… І виявилося, що в мене нема листа призначення на метадон. Поліціянти вели себе вкрай агресивно, зверхньо, вони принижували мене як людину. Врешті решт посадили до себе в машину і кудись повезли. В машині вони забрали в мене всі таблетки – всі до єдиної! І, відчинивши двері, на повному ходу виштовхнули мене з машини. Я покотився по асфальту, до крові обдерши шкіру на ліктях, колінах, долонях. Хоч і вдарився головою, та загалом відбувся синцями. Та найгірше, , що на п’ять днів я залишився без ліків…»
На щастя, таку історію я чула тільки одного разу. Але знаю точно, що навіть при наявності необхідних документів у залежної людини, але при відсутності впевненості останньої у собі, чи незнанні своїх прав, правоохоронні органи скоріше нашкодять, ніж захистять.
«Мене звати Едуард, та всі кличуть мене Циганом. За смаглявий колір шкіри та чорне волосся. До війни мене не обминав жодний патруль. Жодний міліціонер не проходив мимо, перевіряв по всім базам, влаштовував обшук (по-простому – шмонав) і, коли нічого не знаходив – радше пеняв на себе, що не зміг знайти, ніж вірив, що у мене нема нічого незаконного.
Коли почалась війна, все посилилось в кілька разів. Бо до звичних уже поліціянтів долучились тероборона, військові, та інші владні структури. Питань стало більше, час на «шмон» також збільшився. Нещодавно на вокзалі мене тричі перевіряли, передаючи просто з рук у руки! Проте заради справедливості помічу, що зазвичай хлопці ввічливі, вони вітаються та пред’являють документи.
З аптеками така сама історія. Як до, так і під час воєнного стану в Україні поліція часто чергує під аптеками, проводить обшуки клієнтів, «засилає» провокаторів, щоб виявити потенційно готових продати свої таблетки споживачів. «Кака была, кака есть, – Я не изменилась», – рядок із мого Улюбленого дитячого віршика».
***
Ну що ж, вони працюють! Поліція та інші держслужбовці старанно виконують свої зобов’язання. Ба навіть більше. Вони не тільки захищають простих людей від набридливих наркоманів, а ще й допомагають лікарям, виявляючи та караючи тих негідників-пацієнтів, котрі мають нахабство «неправильно» вживати замісну терапію. Таким «професіоналам» я раджу принаймні вивчити слово «сублінгвально». Бо саме так слід вживати замісну терапію. А ще краще…
Любі друзі, не шукайте ворогів серед своїх. Вороги там, зовні…
