Збережено авторську орфографію
Так вийшло що я закохався. Підліткова любо-ф-ф. Потім розрив. Такі справи. Рятувало мене те, що поряд були друзі, та затишний сквот камрада М‘яки.
Пили ми все і вся, а численні аборигени з Кварталів чинно відвідували це кубло разврату,та звісно не з порожніми руками. В один із таких моментів сидимо ми з М‘якою на дивані, дивимось як по кінескопу йде якась із частин “Toxic Avenger”, та міркуємо як допомогти моєму розбитому серцю.
Класика хулі тут.
М‘яка сів за комп та почав люто спамити свої треки у асьці. І через дві години підскочив ніби його вдарило током.
– Некрітьонок! Хапай свої сальні патли та топи до Анаісу.
– А там що?
– Там бери батл горілки, пак червоного,та їдимо на Лівий!
– А що там на Лівому?
– Мені Стул відписав, що у вечорі грінда буде, треба йти.
Нікуди йти не хотілося,але М‘яка тих років мав якийсь вплив на поточну реальність.
Він міг просто на порожньому місті регулювати свідомість людей, – ті могли,незважаючи на душевні болі, забажати наколидиритись вщент.
То жбурнувши до своєї торби пляшку сяючої горілки, ми стрибнули в бус,та вирушили на найцікавіше свято у стилі Grind-core.
Кенти Євгена перебільшили щодо масштабів гігу. Парк був набитий великою кількістю знайомих,усі звісно пили та спілкувались. Пили багато, М‘яка почав розповідати цікаві речі за Анархо-фолк. У процесі лекції до нас то приєднувались, то відпадали різні спонтанні люди. Вечір приємно набував магічної сили. Особливо це відчувається на другому літрі.
Час той відображається у фрагменті люто п’яної бесіди у якій М’яка втирає типу на ім’я Шрам, що Анархо-фолк у Маріуполі буде,і у нього, у М’яки, вже є повноцінний альбом. При цьому уся двіжуха неістово горіла під звуки польського грайнду.
Лівобережний Амстор сяяв у травневих сутінках, із зеленої глибини парку лунав файний грайнд. Усе передрікало мирний відпочинок з блювотою у кущах та можливу перспективу говнарського коїтусу у тих же хащах.
Це все здавалось магічним та не справжнім. До того самого моменту коли ми не зрівнялися з незнайомою компанією. М’яка глянув на них і врубив рідкісну для свого характеру опцію районної бички.
– ШО ВИЛУПИЛИСЯ?! ЧИ ВАМ ПОЯСНИТИ ЗА АНАРХО-ФОЛК?!
– Бляха Женю,вони тупо йдуть на грінду, хулі ти до**ався до них?
– Я ЇМ ПОКАЖУ ЖИТОМЕРСЬКІ ХАРАКІРІ!!!!
Із темряви виплив Шрам, якийсь діловитий та впливовий, він ухопив Жеку за лікоть та по-батьківські поцікавився: “Що ти гліномесе, усе людей кошмариш?”.
– Вони повинні знати! – М’яка перейшов у термінальну стадію. Дивлячись на горілчані пляшки я усвідомив, що далі буде тільки краще.
Раптом дівчина з компанії до якої звертався Жека заговорила зі мною.
– Ти Некро? Я тебе знаю, привіт.
З нею було щє два типа, чувак у футболці Cannibal Corpse та кучерявий блондин схожий на хлопчика з комедії “Поганий Санта”. Не переходячи на розбір бесіди виявилося, що це однокласники моєї колишньої дівчини, вони вперше прийшли слухати тяжмет, і взагалі ідею випити горілки з поважними людьми міста вони розділяють, а тому потрібно ще раз сходити до Амстору, що ми і зробили.
Усім своїм видом та розмовами ми з М‘якою почали показувати що окрім нас ніхто в металічній тусі не шарить взагалі. Бо ніхто крім нас не усвідомив суті справжнього андеграунду!
І треба ж цьому трапитися,- виявилося що кучерявий блондин, якого звали Валера, прекрасно усвідомлює про які речі каже М‘яка. У момент, коли Євген у кольорах розписував момент якоїсь епічної туси на своєму сквоті, а усі сміялися, Валера спитав у мене сіжку. Ми закурили та одразу випили.
– Ото він знає багато. – Я кинув руку у сторону віщаючого другана.
– То є пасти. – Валера замріяно пригубив горілки. Було видно що його увагу концентровано на подрузі із типом у футболці Канібалів.
– Що за пасти?
– Та з двача,тільки він їх переіначує. Типу історії як про нього, але…
– Але наливай… – Валера тяжко зітхнув.
Мені здалося,що якщо я вчуся на психолога то треба допомогти цьому челу. Він був у печалі, а коли ти знаходишся на grind-core – бути в печалі то є нонсенс.
– Шо ти здихаєш? З-за неї?
– То має сенс? – Було видно шо чувак не любе розповідати про себе.
– Ну,я наприклад цю твою однокласницю кохаю, але вона мене послала. І ось зараз я тупо бухаю та страдаю фігнею, бо літо на дворі, і працювати мені впадлу, та й взагалі єдиною істиною зараз є ця пляшка, – я вказав на горілку, – Оця музика, – кинув руку у бік сцени,- та звісно угар! Хулі нити коли…
– Коли ми всі помремо… – Закінчив Валера.
– Шариш! А шо ти слухаєш?
– М. – Валера почав ржати, -Узагалі не ті жанри що зараз лунають.
– Та й пофіг, знаєш чому? Тому що треба пити! Слава Люциферу!
– Я – Християнин. – Валера посміхнувся,і налив по повному стаканчику горілки.
– Та пофіг чувак, головне це…
– Анархо-фолк був у нашій крові!
М‘яка влетів до нас і теж налив повний стакан.
Пітьма вже накрила парк, у ній розрізнялися тіла слухачів, музон злився із гомоном натовпу який розносився по всьому лівобережному гаю.
Я не міг іти, сили залишали мене, асфальт стрибав під ногами. Так стрибав, що підстрибуючи в один із разів, боляче вдарив мене по обличчю.
Боковим зором я дивився у бік сцени,там було порожньою,але саме під нею,на капоті якоїсь тачки сидів М‘яка. Раптом невидимий водій завів мотора,та машина зрушилася разом із М‘якою. Він їхав на капоті та безкінечно хрестив зігами навколишній світ,ніби пастор від якого вивели всі послідовники, і тепер він приречений на існування у вигляді дивакуватого митця..
Усі думки промайнули в голові разом з підштовхуючими до підборіддя блювотними посиланнями. Чиїсь міцні руки обхопили мене та відвели до кущів де я ригав та усе думав,- як триматися на капоті коли в тебе є матеріалу на цілий альбом?
Раптом з безодні вилізло обличчя Валери. Виглядав він добряче підпитим,але щось глумливо-мудре було в його очах.
– Тяжко тобі?
– Мммт-а-а-а-к.
– Херня! Ти воїн Сатани, чи що?
– Т-т-а-акккк.
– То ригай у славу його! Та про блядину цю забудь!
– Га?
– Хто її тільки на мав, я тобі кажу.
– Ага..
-Ти вконтакті є?
– Ага..
– Я напишу, додому дійдеш?
– ….
Травневий вітер хитав мої патли,я прикрив їми обличчя люди походили повз,а у башці гойдалися богомірзкі «гвинтокрили», і посилював їх голос М‘яки що все лунав, лунав, знову і знову.. А потім?..
А потім мене поцілувала пітьма, і я зник з радарів реальності.
Шлепок, ще один шлепок третій, четвертий, п‘ятий. На віках було місячне сяйво.
Розплющивши очі я побачив що наді мною стоять з неменше п’яти типів, відверто районного виду.
– Патлач! Прокидайся,твій сейшн закінчився!
– Га?
– Кажу вали звідси, телефон давай!
Телефон опинився в руках оппонента. Подумки я вже попрощався з трубкою,часи такі хулі. Раптом екран заблимав, тип підняв трубу.
– Ало? Тут твій Кент, що? Який анархо-фолк?
Тип подивився на своїх друзяк та на мене. Потім на телефон,- на тому кінці проводу М‘яка перейшов у стадію погроз та анальних кар, якщо мене не відпустять, краєм вуха я чув фразу, що “ми з Шрамом вже виїхали”…Тут я не знав як реагувати.
Типи заржали та віддали мені трубу, але перед цим викликали таксі.
– Цікаві в тебе друзі. Зауважив бик, що брав у мене телефона.
Таксі несло мене додому. Приїхавши я провалився в сон. Прокинувся я з великого бодуна.
Невідомий номер. На іньшому боці спитали, як в мене справи. Виявилося, що то Валера. Запитав, як йому учорашня туса, а він хотів побачити учорашні фото. На момент злякався,бо думав що фотік загубив по п‘яному дєлу, а потім побачив його на столі та видохнув.
Валера пом’явся,а потім запитав:
– Ви сьогодні будете тусити?
– Ну хз чувак, а що?
– Та я хотів дізнатися більше про ваш маріупольський сатанізм, з мене горілка,чи що ви п‘єте?
При нагадуванні про горілчані вироби у мене звело шлунок.
– Пиво чипляй та під’їзжай на штуку. Глянув на годинник була перша година дня.
– О шостій на штуці.
– Домовились.
– Алло, М‘яка,там короче тип з сейшену, каже хоче поспілкувптися,ти як? З Хенк зізвонися, я її теж наберу, добре-добре,та я не шарю, шо за тип,але думаю, що він прикольний, Валера звуть. Усе, давай, до зустрічі.
Я поклав слухавку. За вікном дзвонив спекотний місяць-травень. Ледве окінчивши другий курс, я немав намірів стосовно навчання. Дві тисячі дев’ятий палав відвертим коханням до деградації та людей з нефорського двіжу. Єдиною перспективою, що відбивалася мені гучною мотивацією, було розчавити оточуючу дійсність за допомогою бухла та важкої музики. То була філософія, і здавалося, що так буде завжди. Те літо відзивається мені початком десятків сотень історій за участю людей, що і у теперішній час супроводжують мене у безумстві відчаї та радості. Ці люди є! Вони впливали на мене та стали мостами у спогади, які сформували мій погляд на речі тепер. І їх було так багато, якщо перечислити не вистачить і двух книг. Але я буду це робити. Бо то є життя в Маріуполі у, як мені здається, найкращій його, сугубо для мене, час.
То нехай так і буде. Бо це наш сраний путь воїна. А усе інше? Нехай палає! Бо в мене є друзі, вони унікальні, витримані часом, та кращє за них немає нікого. Fuck the Age.
Vile Author (Артем Мараренко)
