На африканському континенті, який славиться своїм низьким рівнем життя, можна спостерігати дивовижний парадокс: попри величезні економічні та соціальні труднощі тут активно розвиваються програми зниження шкоди від наркотиків. У цій статті ми зосередимося на трьох країнах Африки – Маврикій, Танзанія та Сенегал – і розглянемо поточну ситуацію із замісною терапією в цих регіонах. Постараємося зрозуміти, як ці країни відповідають на виклики, пов’язані з наркозалежністю, і вивчають уроки, які можуть бути застосовані і в інших країнах Африки, і в усьому світі.
Острів залежності
Розташована на сході від Мадагаскару мініатюрна острівна держава Маврикій, населення якої складає всього 1,29 млн осіб, стала першою з країн Тропічної Африки, яка розгорнула на своїй території програму замісної терапії.
Згідно з Всесвітньою доповіддю ООН про наркотики 2009 року, на той момент ця крихітна країна займала друге (після Афганістану) місце у світі за рівнем поширення опіоїдної залежності: опіати вживали майже 2% маврикійців. 97,3% споживачів ін’єкційних наркотиків були інфіковані гепатитом С та 47,4% – ВІЛ.
Проте ще кілька років до того маврикійський уряд запустив під тиском розлюченої громадськості програму зниження шкоди. З січня 2006 року в Маврикії з’явилася метадонова замісна терапія, а з листопада 2007-го обмін використаних шприців на нові.
Результат виявився приголомшливим: кількість нових випадків зараження ВІЛ ін’єкційним шляхом знизилася майже втричі, а рівень злочинності впав більш ніж удвічі (2650 порушень закону 2007-го проти 1085 2012-го). Маврикій також пишався тим, що став однією з небагатьох країн світу, де метадонова терапія доступна ув’язненим.
Рівень ін’єкційного наркоспоживання та злочинності зріс у 2015–2016 роках, коли новий уряд країни вирішив замінити метадонову терапію лікуванням бупренорфіном та налтрексоном та перенести видачу таблеток із клінік у поліцейські ділянки. Не бажаючи стикатися з поліцією, наркозалежні почали масово відмовлятися від лікування. У 2017 році новий міністр охорони здоров’я країни Анвар Хасну на загальне полегшення своїх співгромадян заявив, що Маврикій повертається до метадонової програми.
Сьогодні на території Маврикія працюють 42 клініки замісної терапії: це більше, ніж у решті країн Тропічної Африки, разом узятих.
Останній рубіж
У 2011 році до Маврикію приєдналася Танзанія — східноафриканська країна, в якій ситуація з опіоїдною наркоманією та епідемією ВІЛ теж набула характеру катастрофи. На той час у країні налічувалося близько 50 тис. споживачів ін’єкційних наркотиків (переважно героїну). Від 42 до 50% із них було заражено ВІЛ, а серед жінок цей показник сягав 71%.
Наркотрафік з Афганістану йшов до Танзанії через портове місто Дар-ес-Салам, де дозу розведеного героїну можна було купити на вулиці дешевше за вартість сніданку, і поступово поширився по всій країні.
Центр підтримуючої терапії, в якому пацієнтам щодня видавали метадон, робили тести на ВІЛ та туберкульоз та надавали психологічну та соціальну підтримку, відкрився у Національній лікарні Мухімбілі — найбільшому медичному закладі Дар-ес-Салама та всій Танзанії.
Згідно з опублікованим у 2014 році дослідженням, за цей час до клініки звернулися за допомогою 629 осіб, залежних від опіоїдних наркотиків. Через рік більшість із них (57%, або 358 осіб) залишалися учасниками програми: цей показник можна порівняти з успіхами замісної терапії в Європі, Азії та Північній Америці.
Автори дослідження зазначають, що у регіоні з генералізованою епідемією ВІЛ метадонова терапія має вирішальне значення для боротьби з поширенням цієї інфекції. «Ефективна програма профілактики ВІЛ для наркоспоживачів полягає в тому, щоб утримувати їх на лікуванні стільки, скільки необхідно, щоб мінімізувати ризик рецидиву ін’єкційного вживання героїну», — стверджують вчені.
У 2018 році, за словами доктора Піллі Сахід Мутокі з Національної лікарні Мухімбілі, замісну терапію в місті отримували близько 3 тис. пацієнтів. За приблизними підрахунками, 25 тис. жителів Дар-ес-Саламу залишалися споживачами ін’єкційних наркотиків.
Доктор Мутокі з гордістю повідомила, що метадонова програма в Танзанії виявилася однією з найуспішніших на континенті і тепер лікарі з інших країн, таких як Кенія, Мозамбік та Замбія, приїжджають до них, щоб повчитися та запозичити цей досвід.
Згодом програми метадонової терапії з’явилися в районній лікарні Кінондоні (округа Дар-ес-Салама, де особливо багато наркозалежних), на Занзібарі та місті Мванза. “Я закликаю танзанійців, які зустрінуть молодих людей з наркозалежністю, привести їх до зареєстрованої клініки, щоб ті отримали лікування”, – сказав на церемонії відкриття лікарні в Мванзі прем’єр-міністр Танзанії Касім Маджаліва і пообіцяв, що держава створить робочі місця для пацієнтів після реабілітації.
Терапія в тіні мангових дерев
У грудні 2014 року перший центр замісної терапії, що фінансується державою, на території Західної Африки відкрився в столиці Сенегалу, Дакарі. Ще 2011-го (раніше в країні ніхто просто не збирав подібної статистики) дослідження Управління ООН з наркотиків та злочинності (УНЗ ООН) показало, що щонайменше 1300 жителів Дакара є споживачами ін’єкційних наркотиків. 9,4% з них були заражені ВІЛ та 38,9% — гепатитом С. Третина опитаних визнали, що робили останню ін’єкцію поза домом (а це означає, що у них не було безпечного та стерильного середовища для вживання наркотиків), і більше 10% повідомили, що користувалися загальними шприцами.
З того часу з кожним роком проблема наркозалежності ставала для Сенегалу все більш актуальною. Ця країна, що омивається на західному узбережжі Атлантичним океаном, 95% жителів якої сповідує іслам, в останнє десятиліття стала важливим перевалочним пунктом для наркотрафіку, що йде до Європи з країн Латинської Америки. Як пояснює представник УНП ООН у Центральній та Західній Африці П’єр Лапак, контрабандисти найчастіше розплачуються зі своїми посередниками товаром замість грошей і таким чином поступово створюють наркоринок у країні, де його історично не існувало.
Заснований у неблагополучному районі Дакара, Фанні, Центр комплексного лікування наркозалежності (ЦЕКЛЕН) пропонує своїм відвідувачам обмін шприців, консультації щодо зниження шкоди та антиретровірусну терапію.
За перші сім місяців роботи організації її послугами скористалися близько 250 осіб, три чверті з яких були споживачами героїну. Більшої популярності Центру у колі сенегальських наркозалежних заважало його незручне розташування: щоб дістатися ЦЕКЛЕНа, багатьом потрібно було провести години у дорозі, тож їм простіше було зробити собі чергову ін’єкцію, ніж звернутися за допомогою до фахівців.
Так чи інакше, приїхавши до Фанна в 2018 році, журналісти CNN виявили в ЦЕКЛЕНі цілу чергу з наркоспоживачів. У той час як одні з них отримували з рук медсестри філіжанки з розчиненою в синій рідині порцією метадону, інші рятувалися від виснажливої спеки за грою в шашки в тіні мангових дерев. За два останні роки фахівці зі зниження шкоди роздали наркозалежним понад 18 тис. стерильних шприців та 17 тис. презервативів.
Соціальна реабілітація не менш важлива, ніж прийом ліків. Психологи, арт-терапевти, фахівці професійної перепідготовки допомагають людям, які давно втратили роботу та провели роки у тюремному ув’язненні, відновити соціальні навички та повернутися до звичайного життя.
При цьому координатор програми охорони здоров’я ЦЕКЛЕН Мбаянг Фалл Буссо визнала, що робота організації все ще далека від ідеалу: навіть у Дакарі далеко не всі наркозалежні знають про її існування, а завдання полягає в тому, щоб вийти на національний рівень.
У 2020 році Управління ООН з наркотиків та злочинності виділило ЦЕКЛЕНу гроші на продовження роботи в період пандемії. На них було закуплено засоби індивідуального захисту, і коли в Дакарі оголосили карантин та комендантську годину, частина пацієнтів Центру отримувала лікування вдома.
Крім країн Тропічної Африки, згаданих вище, замісна терапія сьогодні практикується у ПАР, Кенії, Буркіна-Фасо, Кот-д-Івуарі та на Сейшельських островах. На жаль, більшість африканських держав не поспішають наслідувати їхній приклад, а без програм замісної терапії навряд чи можна говорити про перемогу над епідемією ВІЛ, що охопила континент.
Як випливає з Глобального звіту щодо зниження шкоди за 2020 рік, від 560 тис. до 2,7 млн африканців у країнах, розташованих на південь від Сахари, вживають ін’єкційні наркотики (такий значний розкид у цифрах пояснюється відсутністю адекватної статистики). Близько 30% з них хворі на ВІЛ, і лише близько половини (51%) цих людей отримують необхідне лікування. Нарешті, на території Тропічної Африки досі немає жодної країни, де налоксон був би доступний «з рук в руки» і існували кімнати для безпечного вживання наркотиків.
І на закінчення…
Маврикій, Танзанія та Сенегал становлять особливий випадок у галузі замісної метадонової терапії та програм зниження шкоди від наркотиків. Незважаючи на труднощі, з якими вони стикаються, ці країни виявляють рішучість і роблять кроки для боротьби з наркозалежністю та покращення громадського здоров’я своїх громадян. Вони є прикладами країн, які знаходяться на передовій у порятунку людських життів від шкоди, завданої наркозалежністю, і їхній досвід та досягнення можуть бути натхненням для інших країн Африки та всього світу.
Олег Деренько
