Люди добрі, скажіть, чи бачимо ми війну? Але ж вона є! А літо? Чи бачимо ми літо за щоденним виживанням в таких непростих, нав’язаних нам сьогодні умовах? А воно таки настало! Це ж наше літечко-літо, коли ми купаємося в річках, морях, подорожуємо на машинах, поїздах чи літаках. Коли нема коштів на дорогі курорти, або ми просто крокуємо своїми дорогами, любуємось своїми краєвидами, такими гарними і різноманітними. Тобто ми могли все це робити колись, до війни. Може, зараз це прозвучить недоречно, але треба ж в усьому знаходити позитивні якості: на жаль вчимося цінувати, коли втрачаємо… А якщо задуматись, то безмежна кількість можливостей є в нашій Україні: для гарного відпочинку влітку, взимку – коли завгодно. Від низин моря до вершин найвищих гір, полонин, степів та лісів. Від сходу до заходу, півночі та півдня. Скальні монастирі, найчистіші озера, найгарніші водоспади… Все це наше – твоє і моє. І ми маємо зберегти нашу землю з усіма її рукотворними та нерукотворними красотами. Зберегти і передати нащадкам.
Та до чого я веду, власне кажучи? А, літо – це час відпусток!!! Ми пам’ятаємо розповіді наших читачів, які з задоволенням розповідали в минулих роках про свій відпочинок влітку. Так, так, пам’ятаємо і Рось на Черкащині, і Бакотський залив, «скалолазальні» Дениши і ще багато-багато місць, де пощастило побувати нашому брату до початку війни. Але війна багато чого змінила, погіршила, відповідно змінились умови життя громадян, пов’язані з роботою, відповідно, і з відпустками.
То ж з вірою в краще ми починаємо пошук тих щасливчиків, для кого слово «відпустка» не стало атавізмом – принаймні цього літа.
Олександр, 50 років, клієнт ЗПТ :
– Колись я любив їздити у відпустки. Море, сонце, а я такий гарний, загорілий… На кожному плечі по красуні, – і шубовсть з ними в воду! І весело, і живо. Та це, звичайно, в далекому минулому. Що стосується цього року – навіть не знав, що робити. На початку літа відправив батьків на дачу, а сам залишився вдома. Чому? Ну, так у нас щороку повелося… А жінка тимчасово переїхала до племінниці. То я залишився вдома один-одинак, з купою замісної терапії, яку мені раніше щоденно видавала мама – коли була вдома. А тепер я сам. Як виявилось, см по собі я не можу існувати, не можу дотримуватися щоденної дози ЗПТ, тому частенько нею зловживаю… Та найгірше – це не спати ночами. Коли врубають сирену повітряної тривоги, я прокидаюсь і вже не можу заснути. Здригаюсь від кожного звуку, страх здавлює горло, і я ціпенію. Частенько починаються бавовняні феєрверки, а я живу на останньому поверсі – чотирнадцятому, і мені все добре видно з балкону, звідки летить, де зірвалось та повалив чорний дим… Тоді взагалі не знаю, куди подітись і як вижити до ранку.
Але ж ми не здаємось, чи не так? Ну і я знайшов вихід. Отримав свою ЗПТ і поїхав до батьків на дачу. Віддав усі «ліки» моїй святій матусі, дай їй бог здоров’я, адже такого сина мати – не подарунок. Вона мені видає щодня мою дозу. А я на свіжому повітрі ожив, налагодив харчування (дякувати батькам), тільки раз в десять днів доводиться їхати за черговою закупкою терапії.
А на дачі краса! Полагодив літній душ, допомагаю з городами та збором ягід-фруктів-овочей. Робота тут завжди знайдеться і я роблю її із задоволенням. В цілому, мені тут добре, може, тому, що поряд рідні люди, а може природа допомагає… Це не важливо. Просто я ціную своїх стареньких батьків, страшенно їх люблю і намагаюсь бути хорошим сином. Ну а в місто восени повернуся. Чи як карта ляже. Дякую за увагу.
* * *
Євген, 33 роки, клієнт ЗПТ. Його ми в прямому сенсі дістали з даху дев’ятиповерхового будинку. Думаєте, він такий засмаглий, дещо пихатий, з пляшкою пива в руці та кремом для загару? Чи, навпаки, розчарований життям та хоче тут його закінчити… Не вгадали! Згоріле червоне обличчя, стара робоча одежа, забруднена рідким гудроном, а в очах втома та невпевненість у завтрашньому дні.
– Тут я працюю, – пояснив нам Женько. Віднедавна. Це наш об’єкт – дах будинку, який треба відчистити, а потім залити його спец розчином, який проникає в кожну щілинку, навіть найменшу, і там застигає. Для мене це нова робота, і. виявляється, мені цікаво вчитися, дізнаватись про досягнення технічного прогресу – як з цим гудроном. Зарплатню обіцяють. Гарну. От як тільки закінчимо цей об’єкт, нам одразу заплатять. Вже два об’єкти зробили, але грошей я поки що не бачу. Обіцяють оплатити проживання, і харчування… Отож я знявся зі свого насидженого місця і пішов на дах. А робота дуже тяжка. Пекуче сонце, рідкий гудрон, який нічим не відмити, якщо вже потрапив на шкіру чи одяг, а якщо ступив взуттям – то прощайте, черевички, на віки вічні.
При чому тут відпустка, скажете ви? Та просто нема її, от і все. За час війни я змінив декілька видів роботи – від розклеювача оголошень, до «карлсона, що живе на даху». Були і доставка, і будівництво, і, скажу вам, я дуже розчарований і збентежений. Бо такої кількості обману серед роботодавців я давно не бачив, хоча працюю з тринадцяти років (тяжке було дитинство)…З війною прийшла ще більша хвиля нечесних роботодавців, які тепер можуть собі дозволити «текучку кадрів». А що? Тиждень стажування – безкоштовно, в кінці – вибачте, ви нам не підходите…
Я не знаю, як кому, але мені такий стан речей пахне ранньою гнилістю та вічною пліснявою. Це я до того веду, що яка там відпустка! Тут хоч би роботу зробити та зароблені кошти отримати! Вчасно отримати – то вже свято. А тому єдина розрада в тій сірій буденності пролітаючих днів – це наша ЗПТ, з додаванням вітамінчиків-прекурсорів. Так, це штучне задоволення, і воно швидко проходить, але іншого поки що немає. А залишитись наодинці з війною, тяжкою роботою, тверезою сірою буденністю ой як не хочеться! Та, власне, і вибору в нас нема. Принаймні, сьогодні.
***
Та невже ніхто не відпочиває? Ні, так не може бути! Згадала одну з наших колишніх клієнток – в минулому працівницю комерційного сексу, споживачку неін’єкційних аптечних препаратів, а сьогодні – поважну заміжню жінку, матір трьох дітей, людину, яка «за волосся витягнула себе із болота», змінивши все своє життя вольовим рішенням та ділом. Отримала вищу освіту, довго працювала над собою, розвивалася, і, врешті решт, отримала своє вистраждане, цілком заслужене жіноче щастя – роботу мрії та велику щасливу сім’ю.
Надія, 43 роки.
– Я так люблю відпочивати! В мене життя було непросте, з дитинства я звикла до фізичної праці, а батьки прививали хибні уявлення про життя в цілому, та про відпочинок зокрема. Так, в будь-який вільний час нас примушували прибирати, працювати на городі, перебирати гречку… Звичайно, я поклялась собі, що мої діти житимуть по-іншому. Тому я кожного літа намагалась знайти для них цікаві дитячі табори, путівки на море, взимку – поїздки в гори, катання на санках, лижах. Словом, жили ми дружно, легко та цікаво. Уявіть мою радість, коли я дізналась, що батьки мого чоловіка переїздять в Одесу, де вони придбали собі будиночок майже на березі моря. Подумала, що тепер проблема з літніми канікулами для дітей відпаде на кілька років – принаймні, до кінця школи. Декілька років ми з чоловіком відправляли дітей в Одесу, на море, на все літечко. Думали, що й цього разу так буде.
Хочеш насмішити Бога? Розкажи йому про свої плани…Довго думали, їхати на море чи лишитися вдома. Все ж війна надворі, а вдома здавалось безпечніше. Проте після кількох «бавовняних» нічних феєрверків та знайдених ранком у дворі нашого будинку уламків ракет зрозуміли, що дома не сховаєшся. Тому цього літа ми теж поїхали до Одеси. Всією дружньою сім’єю. Звичайно, діти раділи від спілкування з бабусею та дідусем, друзями, але ж хотілось на море… Але війна і сюди простягнула свої криваві руки, розігнала всіх, залишивши тільки крик чайок, шум прибою та таблички з надписом «пляж заміновано»… А поліція щоденно чергувала на пляжах міста, перевіряла документи у всіх, хто з’являвся у полі її зору, та не пускала на пляжі нікого. Правила безпеки, так потрібно…
Щодо відпустки – так, ми відпочили. Дітей залишили у батьків, нехай хоч морським повітрям подихають, в кінці літа ще раз поїдемо – забрати дітей та отримати чудо. Раптом воно трапиться і можна буде купатись в морі, яке стане чистим-чистим, як наше голубе небо, безкрайнім, як наша віра в перемогу, глибоким і смертельним, як пекло, з якого не вибратись – для тих, хто прийшов сюди з мечем. З мечем і згине. А у нас все буде Україна».
***
Є ще одна історія, яку я не хочу розповідати, але треба – щоб вберегти живих. Жахливо, але смерть стала невід’ємною та, на жаль, звичною частиною повсякденного життя…
Іван, 35 років. Знаходився на службі ВСУ. Іван колись був споживачем наркотиків, потім перейшов на замісну терапію. Коли почалась війна, Іван був одним з перших, хто пішов добровольцем в армію, щоб на передовій захищати нашу країну. З того часу він служив, а недавно вперше за два роки отримав три дні канікул. Приїхав у свій рідний Чигирин, одразу зустрів земляків, таких добрих та щедрих, від щирого серця пригостивших хлопця вуличним «металом». Влаштували другові відпустку на той світ…
Ви знаєте, що найбільша кількість передозувань відбувається тоді, коли людина, яка давно не вживала, а потім вирішила «разок уколотись», не може адекватно оцінити дозу прийому і автоматично бере дозу, яку використовувала останній раз – саме перед «сприжкою». Наприклад, він п’ять років щодня вживав по три куба препарату за один раз. А потім, зав’язав, протримавшись більше року чистим. І він знову бере три куба, бо йому здається, що менше його не «торкне». Це найбільша ілюзія. І найбільша кількість смертей. От і Іван не вгадав з дозою. А, може, такий був наркотик, – хто знає. Але відпустка Івана закінчилась, так і не розпочавшись, як і життя, а душа хлопця перейшла в інший, невідомий нам світ, а от чи кращий він? Чи взагалі світ? Навряд…
