Так вони і жили втрьох – довгих дванадцять років. Вона, він та його Мама…
Саме так, з великої літери, бо Мама – це святе, це її квартира, її дім. Її син. А вона сама – Пігмаліон. Скульптор в жіночому виконанні, явивший світу таку ідеальну Галатею – свого сина. Вона ростила свою дитину як частинку себе, віддавала йому найкращий шматочок. Результат перевершив будь-які сподівання. Мати вкладала сину правильні соціальні цінності. Про сім’ю: «Ми з тобою сім’я. І ніхто нам більше не потрібен». Про здоров’я: «Їж , синку, тобі потрібно бути здоровим!». «А ти, мамо? Чому не їси, де твій шматочок?» – питав син, не побачивши в тарілці найближчої людини жодного шматочка м’яса. Вона похиляла голову, і, скромно посміхаючись, відповідала: «Я вже старенька, мені достатньо шматочка хліба…». І син виправдовував її сподівання – віддавав половину своєї порції матері, обоє щасливими продовжували жити. Матір розвивала творчість своєї дитини, писала «за нього» вірші, які син зачитував на уроках літератури. «Він у мене геній!» – казала вона на днях народження та інших сімейних святах, – «Він добрий, чуйний, найкращий!».
І сину з мамою пощастило. Він виріс, став дорослим, самостійним. А мама і тоді не покинула його, бо вона завжди знала, як йому краще. «Сім’я, діти? Навіщо? В тебе є я.» – казала вона, коли син вперше хотів одружитися. І правда. Навіщо? Готувати вмію сам, до чоловічої роботи привчив батько, а згодом армія. Не треба спішити, життя довге…
Мама, обравши долею вічне служіння Сину, впевнено слідувала за ним, допомагаючи в тяжкі моменти його життя. Наркотики у двадцять, торгівля та перевозка наркотиків у тридцять, а між ними роки безпробудного наркотичного існування… Мама несамовито захищала своє дитя перед родичами, сусідами, в яких регулярно зникали цінні речі. І тоді, коли всі відвернулись від невинно засудженого за продаж наркотиків, вона одна плакала на суді, одна писала листи в колонію, де він відбував покарання довгих три роки. «Бачиш, синку, – говорила мами під час візиту до колонії. – я твоя сім’я. Ми навіки пов’язані тонкою ниткою – від серця до серця. Я завжди відчуваю, коли тобі погано, і знаю, що буду жити поки житимеш ти…» . Знала б вона, що тій нитці є цілком офіційна назва – синдром нерозрізаної пуповини, може, життя дитини склалося б по-іншому…
А син ще змалечку зрозумів, що в житті все не так, як хочеш ти. Не все з дитинства було добре, особливо у школі. Бо гіперпіклування матері занадто згубно впливало на його стосунки з однолітками, з дівчатами. Так, важке дитинство навчило його головному: ніколи не доводь діло до конфлікту! Ніколи не кричи. Краще худий мир, ніж хороша війна. Він завжди погоджувався зі старшими, а маніпуляторським мистецтвом оволодів досконало. Саме тому і мав авторитет у дев’яності, – час розгульної наркоманії, час виживання, поїздок за кордон, та просто створення помилок. Чому помилок? Бо насправді ніхто ніколи не цікавився його душею. Чого хоче він сам, що любить, ким хоче стати… І на жаль. Він так і не навчився бути просто собою, говорити те що думав, і просто жити відкрито без маніпуляцій. Проте в сім’ї завжди була ввічливість, чергова американська посмішка і гостинне «ласкаво просимо» Гостям.
Саме так. Гостям. Бо коли з’явилась Вона – зовсім чужа, стороння людина, якась незрозуміла сільська дівка, – її завжди гостинно зустрічали, в кожному реченні обов’язково були слова «дякую, будь-ласка, велике спасибі, велике дякую» і посмішка – то це здалося правдою. А було ілюзією. Вона в якійсь мірі була його Галатеєю – ні, не божеством з картини, але матеріалом, з яким можна працювати. Створити таку людину, з якою жити стане комфортніше. Так, вона не місцева. Але ж любить його несамовито! На вигляд теж непогана. Так, він трохи втратив через неї голову. Точніше, обережність. Адже його Марія, з якою прожив п’ять років пішла через неї. Не зрозуміла, що він знайшов в тій селючці. Та добре, не через неї. Марія вимагала виконання тільки двох умов – не вживати наркотики і не зраджувати її – не спати з іншими жінками. А він порушив обидві заповіді. Не просто порушив, а порушував систематично, регулярно протягом кількох років. Матір теж приклала свою руку. У Маріі був син, якого він любив, незважаючи на нелюбов до інших дітей. За п’ять років він сприймав сина Марії як свого, і вже збирався освідчитися їй, щоб офіційно узаконити, так би мовити, відносини. Але ж мама.. «Ми порадились, і вона вирішила»… В тридцять вісім років його – здорового мужика – майже за ручку мама повела до нотаріуса, де написала заповіт на половину їхньої двухкімнатної квартири – це Сину. Але при умові, що він ніколи – НІКОЛИ не одружиться з Марією. Чому саме з нею? Зрозуміло чому, що за питання. Бо в неї ЇЇ син. Чужий. А чужий син не може претендувати на ЇЇ квартиру.
А Вона? Та дівчина, яка волею долі потрапила в їх життя? Вона точно не мала загарбницьких намірів, бо знала про Марію, про прожиті ними п’ять років. Вона зуміла розгледіти його світлу душу, доброту, абсолютну відсутність будь-якої агресії. І, коли Марія пішла – назавжди пішла з його життя, вона не хвилинку задумалась – а може, щось вийде? І вона теж зробила ту саму помилку… Пігмаліон… Відчула себе «нємножко скульптором»? Ні, вона не збиралась перевиховувати його – вона його любила таким, як він був. Не збиралась конфліктувати з його мамою, навпаки, все розуміла і приймала. Вона як Творець міняла себе .в надії на те, що тоді зміниться весь світ… Готувала, прибирала, працювала…Любила та піклувалась. Вила вдома гніздо.
Та, мабуть, вони – всі троє – Творці та Пігмаліони, вершителі чужих судеб, взявши на себе більше, ніж вони могли нести, просто попали у водоворот життя, який перемолов їх вщент. А вони не помітили. Вони думали, що почали жити, а насправді повільно помирали. Крім мами. Вона, як та сонячна батарея, заряджалась від страждань сина та його дівчини…
Він знову і вже давно знаходився в системі – глухій полінаркоманській системі. Не міг пробачити собі те, що відпустив Марію. А ще Він егоїстично покликав її – ту саму дівчину, яка так дратувала його маму, жити разом. А вона, дурепа, погодилася. Ні, не тому, що хотіла сім’ю чи стосунки. Вона хотіла його врятувати. Він же падав у пекло, вона прогятнула йому руку, а сили не вистачило – полетіли вниз разом…
Якщо проаналізувати, що тоді сталося, то все банально і зрозуміло – вона змінила созалежність на залежність. Щодня, щовечора чекати вдома, готувати вечерю, а коли він прийде – дивитись у ті скляні очі, або періодично діставати його голову з тарілки з борщем (голова чомусь не тримається і падає в тарілку)… Чекати і хвилюватись. Бачити ту брехню в очах. Все розуміти і нічого не могти зробити. А тому страждати і плакати від безсилля, уявляючи, як він робить собі той укол…
Для неї це виявилось нестерпним. Піти вона теж не могла. Чому? Хто знає. Може, вона теж не навчилась жити, не бачила перед собою позитивного прикладу щасливої сім’ї. Та що там, дитинство. Своїх травм дочорта…Намагалась піти. Але все одно поверталась рано чи пізно. Ну, а одного разу він запропонував. Що? метамфетамін. Просто випити, через трубочку. Буде весело. Вона погодилась. А хто б відмовився? А іншого – вона попросила сама. Причому ін’єкційно. Адже поки не вколишся, ніби й не наркоман? Не справжній наркоман. Ніхто не стає наркозалежним з одного уколу. Це міф. З першого разу не все зрозуміло, може взагалі стати погано… Все залежить від компанії, від відношення, від того, хто поряд. А тут спільне вживання так добре вирішувало всі проблеми…Все стало на свої місця наче так завжди мало бути…
Так вони і жили всі дванадцять років. Пролетіли, як комета зоряною ніччю. А ви запитайте їх, чи щасливі? Вона точно ні.
Та всі дійшли до стану, коли здоров’я втрачено. Все вигоріло – душа, серце. Нічого не залишилось. А запитайте його, чи щасливий О, він обов’язково подумає, що це провокація і ніколи! Ніколи не відповість. Бо з роками ми тільки стаємо гірше. Закритіше. Ми давно ні в що не віримо.
Тільки мама щаслива. Вона обов’язково посміхнеться вам при зустрічі, побажає здоров’я…Розкаже, що ми сильні, живі, що «не дочекаються». Може, цього і достатньо? Просто знати, що твоя мама щаслива. Треба йому сказати: «Радій, бо твоя мама щаслива.».
Отже який результат? Хто є хто? Вона сама собі і Галатея, і сама собі режисер. Не можна перекласти цю відповідальність, цю ношу життя на когось. Шкода, що не лишилось ресурсу. Щодня вони живуть ніби з пісочними годинниками замість тіла. Як в тому мультику. Він всю ніч стояв на голові, щоб пісок пересипався наверх, а вранці йшов жити. До вечора пісок знову був внизу, а він плакав і знову всю ніч стояв на голові.
От і ми. Маємо замісну терапію, як той пісочний годинник на один день, а потім всю ніч на голові…Так, за нічні набряки, якісь спазми, застій крові – все це треба розганяти, якщо хочеш жити. Ходити своїми ногами. І так по колу. Ну, поки що живемо. А там, чи ішак помре, чи.. Ну, ви знаєте. Бо за все треба платити.
Woina
