Життя щодня підкидує нам події, які чорно-білими смугами розполосовують нашу буденність. Трапилось щось хороше – біла смуга, погане – навпаки, і в результаті отримуєш якусь уявну золоту середину. Хоча, в даному випадку, та «середина» є сірою, хоч і зі своїми п’ятдесятьма відтінками ;). Відмічаючи якісь позитивні моменти як плюс, а негативні – як мінус, ми виходимо в нуль.
Цікаво, життя «в нуль» – це добре чи погано? Хто знає, як потрібно жити? Чого чекати від майбутнього?
Задовольнятися середнім результатом по принципу «хай так, тільки б не гірше», чи таки ловити того журавля в небі? Нарешті, жити чи виживати?
Ці питання не мають однозначних відповідей. І це дуже добре, бо в такому випадку ми самі будуємо нашу долю, і самі несемо відповідальність за свої вчинки. ЖИТИ. Чому так? Та все просто: жити – не необмежена у часі дія, це вічність попереду, це теперішнє та майбутнє. Тоді як «вижити» – дія доконана, завершена. Одноразового використання. Та ці поняття тісно пов’язані між собою, бо поняття «жити» часто неможливе без поняття «вижити». Вижити, щоб жити.
Але для нас – хімічно залежних людей, – схема «жити, а не виживати» не спрацьовує. «В вашому регіоні дана функція недоступна»… так було і буде завжди. Наш образ життя диктує свої умови. Точніше, наркотик диктує свої умови, на які ми покірно йдемо, як ягнята на заклання. Кожного дня ми виживаємо, щоб отримати свою часточку кайфу, а, якщо не виходить – просто чекаємо того моменту, коли все таки його отримаємо. Звичайно, з появою замісної терапії багато чого змінилося. Так, життя стало спокійнішим, бо з’явилась певна стабільність. Вранці прийняв свої «ліки» – і далі живеш: працюєш, мрієш, твориш…
Так, все ж таки ми можемо жити. Нехай і з поправкою на певні обставини (а саме ЗПТ). Точніше, могли. Поки не прийшла війна.
Ще в дитинстві моя бабуся казала: – все не страшно, все можна пережити. Тільки б не було війни. Ті її слова і досі живуть зі мною, як би дивно це не звучало. Навіть коли трапляються якісь негаразди, я ловлю себе на думці: «нічого, це переживемо. Всі живі, здорові, і це не війна. А значить, все буде добре».
І ось тепер війна. Я не маю ніякого бажання хоч якось про це думати, писати чи говорити. Взагалі. Але всі ці події вплинули на життя наших громадян, в тому числі наркозалежних людей, тому ми будемо про це говорити. Говорити про те, як жити, а не виживати, якщо це можливо.
Ми цінуємо щось тільки тоді, коли щось втрачаємо. Перші дні війни яскраво продемонстрували нам цю просту істину. А ми втратили! І я не можу не дати можливості людям з такою тяжкою душевною хворобою – наркоманією, – розповісти про труднощі, які принесла нам війна. Розповісти про те, що заважає їм жити просто зараз, не зважаючи на обставини.
Отже, чому ти не можеш просто жити? Що заважає бути щасливим?
Євген: тому що я втратив роботу. За хостел, де я мешкаю, заплачено за два тижні, а що буде далі? Я приїхав із Росії ще п’ятнадцять років тому, назад дороги нема. Куди мені їхати, де шукати роботу? Коли все це закінчиться?
Едуард: якби не розбиті дороги, блокпости через кожних десять метрів, де прощупують весь одяг, де постійно перевіряють документи – я був би щасливий. Якби мені не доводилося ходити щодня більше, ніж по десять кілометрів, щоб знайти хоч хлібинку для бабусі, і хоча б одну таблетку свого препарату, якого ніде не можна знайти, для мене.
Якби не доводилося шукати контакти хоч якихось знайомих бариг, які б могли продати хоч щось, що покращить мій стан..
Максим: тому що я не встиг купити в аптеці свій препарат. Взяв рецепт в клініці, звичайно, заплативши за нього, а через півгодини зачинили всі аптеки і почалась загальна тривога. Рецепт діє всього 10 днів. Хіба треба пояснювати, як я почувався всі ці дні без ліків? Це абсолютна відсутність сну, проблеми зі шлунком, ломота в суглобах… а найгірше – психологічний стан. Потім деякі аптеки відкрились, але мій рецепт вже прострочений, і ніхто по ньому ліки не відпустив.
Наталка: тому що я три дні стояла в черзі під аптекою! Мережа аптек, в яких зазвичай ми купуємо наші препарати, працювала вкрай нестабільно. І це зрозуміло! Наприклад, якщо з десяти аптек працює одна, то клієнтообіг різко зростає саме в цій аптеці. Коли я вперше побачила чергу зі ста двадцяти осіб, я не повірила своїм очам. Маю на увазі саме «наших» товаришів по нещастю.
Артем: звичайно, мені теж заважає війна та всі ті нещастя, які вона чинить. Проте є одна позитивна історія, яку я спостерігав, і я дуже радий, що так може бути. Ви, мабуть, знаєте, що препарати замісної терапії зникли з аптек, як хліб з прилавків магазинів. Прості люди не зрозуміють, але наші ліки теж потрібні нам, як хліб для звичайних людей. Так ось, після довгого очікування хоч якоїсь інформації, я дізнався, що препарат є в одній аптеці. Добравшись туди, я побачив дуже велику кількість людей в черзі. Я й не знав, що нас так багато! І тут мене пройняв такий розпач, бо я розумів, що не зможу нічого купити. Просто не встигну! Адже аптека працює з десятої до п’ятнадцятої, клієнтів більше сотні, а пропускна спроможність – п’ять-сім чоловік за годину. Та й черга сумнівна, здавалось, що тут люди повбивають один одного.
Але ні! Біля дверей аптеки ініціативний молодий хлопець діловито записував у список всіх присутніх.
- Прізвище, ініціали! – почув я, і не одразу зрозумів, він звернувся до мене. Сказав.
- Добре. Будеш в списку сто тринадцятим!
Як не дивно, а робота зі списками дала свій позитивний результат. Іншим людям, які цікавились «а що там дають, що така черга?» ми пояснювали, що наші специфічні ліки є тільки тут. Що люди приїхали з усіх куточків Києва та його пригородів. Покупців інсуліну, звичайно, пропускали без черги, як повинно було бути, тим паче в них була окрема каса. Але з кожною годиною напруга зростала, бо всі хотіли встигнути, всі були в однаковому положенні, всім було погано через довгу відсутність ліків.
- Люди, давайте домовимось, щоб всі змогли встигнути! Купуємо тільки один препарат по одному рожевому рецепту! – голосно запропонував наш ініціативний лідер.
- Так, так – загуділа черга. – прекурсори можна купити в інших аптеках! А наш препарат тільки тут!
Стало трохи краще. Люди швидше виходили з аптеки, бо не чіплялися до фармацевтів з дрібними покупками на кшталт одного шприца чи спиртової серветки. Звичайно, незважаючи на всі ці обставини, я б ніяк не встиг купити ліки. Мені просто допомогло якесь чудо. Номер сорок зі списку вирішив не чекати, тому перепродав мені свою чергу. То я зайшов до аптеки в дві години. Пощастило. А інші? Аптека до трьох працює! Я знаю, що дехто залишився ночувати прямо там, недалеко від аптеки, щоб назавтра бути першим у черзі.
Мене приємно вразила спроможність людей об’єднатися, самоорганізуватися заради досягнення мети. І це великий товстий плюс. А все інше – мінус. Ось так.
Світлана: я теж стояла в тій черзі. Мене неприємно вразили прості люди, які не хотіли розуміти нас. «Я хочу купити ліки тут! – заявила одна тітонька. Мені все одно ваші обставини.
- Тоді в порядку черги, – спокійно відповів їй хлопець зі списком. – кажіть ваше прізвище, я запишу.
- Не хочу я нічого казати! – істерично кричала жінка. – я хочу зайти в аптеку і купити ліки! Пропустіть мене!
- Не хочете записуватися – не треба. Тоді ви за он тим хлопцем будете, бачите? В зеленій шапочці? Він крайній, будете за ним.
- Ну добре. А перед вами багато людей, хлопче? – звернулась тітонька до вказаної людини.
- Так! Я в списку сто двадцять сьомий…
- Та ви що, знущаєтесь? – заверещала вона і пішла геть. – я так просто цього не залишу!
А ще підходили бабусі, дідусі. Всіх цікавила така велика черга. «мабуть, щось дають! – казали вони. – а ми й не знаємо!»
А одна підійшла до мене і каже: – можна в тебе щось запитати?
- Так, звичайно!
Бабуся нахилилась до мого вуха і каже: – а ти що, теж наркоманка?
- Ні, бабуся, – голосно відповіла я. – тут наркоманів немає. Тут просто хворі люди.
Антон: мене найбільше сердить повна відсутність хоч якоїсь інформації! Неможливо дізнатися ні режим роботи аптеки, ні наявність ліків. В інтернеті інформація недостовірна, хоч нас запевняють в протилежному, а по телефону взагалі ніхто не відповідає. В моїй клініці дали рецепти на препарати замісної терапії, але попередили: ми не знаємо, чи є ліки в наявності. Шукайте самі. Та майте на увазі, що рецепт діє всього дев’ять днів. Не встигнете купити – ваші проблеми.
Інша проблема – як туди дістатись? Або пішки, або на таксі. Таксі через Дніпро – дуже дорого. Ми вимушені домовлятись між собою, щоб платити за таксі в складчину. А більше трьох осіб все одно в машину не сяде. Тому тепер вживання замісної терапії обходиться набагато дорожче…
Сергій: мені довелося перейти на вуличні наркотики, бо не було іншого виходу. Як тепер повернутися назад – не знаю. Після вуличного мета дону не можна приймати зт-препарати… що тепер робити?..
Ці та багато інших історій я почула від наших дорогих наркозалежних товаришів. Ну що тут скажеш? Всім зараз непросто. Проте є і хороші новини: незважаючи на цю тяжку хворобу – наркоманію, ми все одно залишаємося людьми, здатними співчувати та допомагати один одному. Ми – громадяни своєї країни, і країна наша Україна, і так буде завжди. Все інше – переживемо.
Автор: підготувала Пугачова Олена, м. Київ
