Шкода. Страшенно шкода, що помирає епістолярний жанр. А колись… В дитинстві ми писали листи. Принаймні, я та моя родина. Бабусі в далеку Америку, іншій бабусі – в колишній Петербург, писали друзям, родичам, ба навіть у редакцію газети! Отримували відповіді. Я виглядала у вікно, прислухалась,чи не дзеленчить по дорозі велосипед листоноші. І раділа, коли діставала зі скриньки заповідний білий конверт…
З розвитком технічного прогресу наше життя змінилося. Поштова скринька стала атавізмом, так як і паперові листи та гарні листівки з привітаннями. Натомість стали звичними електронні листи, пошта, та навіть сигарети. Віртуальна реальність. Життя змінилося, а чи стало воно кращим – це вже питання.
Наша держава йде в одну ногу зі світовим прогресом, але розуміє всю важливість збереження природи та навколишнього середовища. Тому і змінює звичні колись стандарти бюрократії, залишеної нам у спадок радянським союзом, та розробляє новітні способи документообігу. Так, вже доволі давно бухгалтерська звітність стала електронною, що значною мірою економить папір, а отже дерева та ліси, флору і фауну. Це те, що стало краще.
Зміни відбуваються і в нашій наркозалежній сфері. Та і в медицині взагалі. Електронними направленнями до лікарів, мабуть, нікого не здивуєш? А рецептами? Так, всі ми бачили, що коїлося в аптеках, коли рецепти для пенсіонерів стали електронними. Страшенні черги, непорозуміння…Я б не назвала це змінами на краще. Що стосується нас – споживачів, – чи стало краще? – ми запитаємо безпосередньо в учасників програм замісної терапії.
Отже, Андрій – учасник безкоштовної програми замісної терапії, має багаторічний стаж вживання наркотиків, та знає про замісну терапію все, – бо вже багато років її приймає.
– Андрію, привіт. Для початку розкажи читачам, як все розпочалося.
– Ну, це давня історія. Я вже сто років стою на обліку в нашому центрі СНІДу, де отримую АРВ-препарати. Там же знаходилась і по цей день діє сайт безкоштовної замісної терапії.
– Як ти потрапив на програму? Як це взагалі відбувається?
– Повторю, що це було дуже давно, сьогодні щось могло змінитися, але тоді – років десять назад, дуло так. Незважаючи на прийом АРТ, в мене різко знизився імунітет, тому почали «лізти болячки» – якщо сказати по-простому. В ті часи вже не було якісного наркотика, а те, що продавали під виглядом опіоїдів, руйнувало організм не по дням, а по годинам. Обличчя моє покрилося сухою шкіркою, руки були схожі на боксерські рукавиці, місця проколів загнивали, утворюючи абсцеси…
– І що? Не було бажання кинути вживання тієї гидоти, тим паче, вона не давала того ефекту, якого від неї чекали?
– Саме так! В цьому і була проблема. Такий наркотик «тримав» годину, а далі крутило так, ніби тиждень нічого не вживав. Але ж виходу не було…
– І тоді…?
– Тоді я подався до благодійного фонду, який працював на базі СНІД-центру, де соціальні працівники розказали про таку програму, як замісна терапія.
– Тобто потрапити туди було легко?
– Ні, зовсім ні. Для постановки на програму потрібно було мати відповідні медичні покази, в першу чергу ВІЛ-інфекцію. І ще якусь хворобу. Наприклад, ВІЛ та гепатит С. ВІЛ і туберкульоз. ВІЛ і опортуністичні захворювання. Мене взяли без проблем.
– Розкажи, як все відбувалося.
– Коли все починалося, вимоги до нас – пацієнтів були високими. Приходити треба було щодня, з восьмої до десятої. В кабінеті знаходилась медсестра, яка подрібнювала таблетки і засипала їх безпосередньо до мого рота, та міліціонер, який слідкував, щоб ніхто нічого не накоїв та не вкрав. За пропуск хоч одного дня могли зняти з програми. Те саме і з запізненнями. Словом, все дуже суворо. Реально на програму потрапляли тільки дуже хворі пацієнти.
– Потім, як я розумію, стало краще?
– Так. Згодом з’явились комерційні клініки, які надавали ті ж послуги за гроші, а пізніше почали давати не саму терапію, а рецепт. Купляти препарати та слідкувати за їх вживанням потрібно було самому.
– Тобто спочатку вони боролись за те, щоб пацієнт не зміг винести ліки з маніпуляційного кабінету, а отримали протилежний результат?
– Так. І це добре. Бо, чесно кажучи, коли медсестра мала владу над пацієнтом, то вона нею часто-густо зловживала. Нас же там за людей не тримали. Наркомани і все. Знали, що ми не маємо вибору. А потім зрозуміли, що можуть втратити свій кусок пирога і схаменулись. З’явилась конкуренція – запорука успіху, на відміну від суворої монополії.
– Ну, з цим зрозуміло. Скажи, як вплинула війна на твоє життя, на твою залежність і, відповідно, здоров’я?
– Що сказати? Крім деяких невеличких плюсів, пов’язаних з війною, нічого не хочеться говорити. Плюсом було лиш те, що на початку війни нам видавали препарати строком на місяць, тоді як до війни видавали на десять днів. Тобто одна поїздка замість трьох. Як вам здається, це варто назвати плюсом?
– Не думаю. Це можна назвати насмішкою, але це лише моя думка… Тим паче, так само було під час карантину, чи не так?
– Саме так. Ну, я хотів хоч в чомусь знайти позитивні моменти. Не вийшло. А про війну? Що змінилось? Начебто нічого, якщо вважати нічим постійний страх за себе, за своїх близьких людей. Я пам’ятаю очі своєї старенької матусі, коли я збирався вийти з дому, хоч би для виносу сміття. В її очах поселився страх. Страх, що я не повернуся. Хоч, здавалось, чого боятись, адже я не міг піти на фронт через втрачене здоров’я… Моя мама і досі страшенно боїться залишатись одна вдома. Вона погано чує, погано бачить, але це не заважає тремтіти від страху під час повітряних тривог…
– Війна – жахлива річ, як не крути…Зараз все нібито налагодилось, життя повернулось в свою звичну колію. Андрію, ти, мабуть, знаєш, що нещодавно було запроваджено нововведення в нашій ЗТ-шній сфері – електронні рецепти. Що ти можеш сказати з цього приводу?
– Слухай, справа не тільки в електронних рецептах, хоч я не бачу в цьому нічого хорошого. Електронні рецепти – це вершина айсбергу, побічний ефект події під назвою тотальний контроль і повернення до дискримінації. Я не казав, що віднедавна програма замісної терапії стала входити в склад планової медицини, тобто: щоб отримати свої ліки, я маю принести направлення від свого сімейного лікаря.
– А це складно? Чи є підвох?
– Ти не розумієш! По-перше, це постановка на облік. По-друге, ми роками разом з багатьма неприбутковими організаціями виборювали свої права. Довели, що наркоманія – це хвороба, а не злочин. Вистраждали анонімність пацієнтів, і, відповідно, толерантність. Та про яку толерантність може йти мова, якщо мій сімейний лікар буде знати про програму ЗТ, що я вживаю і як. І всі сусіди, і люди з нашого району, – всі будуть бачити і шушукатись за спиною. Я б ще зрозумів, що постановка на облік – це як плата за безкоштовність, адже держава платить за мене кошти, то має право мене «обліковувати». Але до пацієнтів комерційних недержавних клінік це не може бути застосовано, бо порушить право на анонімність.
– Так, я знаю, що давно ведеться розмова про одну-єдину базу споживачів наркотиків, які користуються програмами замісної терапії. Це робиться для того, щоб один пацієнт не займався шахрайством і не отримував ліки одразу в кількох клініках. Бо ж зрозуміло, що в такому випадку ліки беруться не для власного вживання. Точніше, не тільки для власного вживання. Єдина база – просто пересторога для тих, хто має намір перепродавати ліки та заробляти на цьому гроші. Ти не згоден?
– Може, намір і правильний, але, як я казав, в такому разі ми маємо забути про такі атрибути замісної терапії як анонімність і конфіденційність. А вони були фундаментом, на якому будувалась ця програма. Щодо зловживань – в нас є органи правопорядку, є контролюючі установи, які перевіряють аптеки та звітність приватних клінік, що надають послуги замісної терапії. Нехай працюють. Адже по запиту правоохоронних органів будь-яка клініка зобов’язана надати інформацію про конкретного пацієнта, проти якого відкрито кримінальну справу. Навіщо винаходити велосипед?
– Тобто тема з електронними рецептами, на твою думку, – не найкраща ідея?
– М’яко кажучи, не найкраща. Якщо вже щось змінювати, то керуватись інтересами людей! Нашими інтересами.
– Що ти маєш на увазі?
– Подивіться, як ми живемо. Важко живемо. В мене багато друзів, які знаходяться на програмі ЗТ. Останній часом скарга у всіх одна – дороговизна препаратів. От з цим би працювати світлим державним головам! Як зробити препарати доступнішими, розуміючи, що робочих місць стало набагато менше, а конкуренція на ринку праці збільшилась в рази. Відповідно, зарплати стали зовсім мізерними…
– Ну і?
– Деякі клініки знайшли непогане рішення, як хоч трохи знизити вартість послуг. А саме: вони взагалі не виписують рецепт пацієнту, а просто продають сам препарат. Якщо раніше ми платили, скажімо, триста гривень за рецепт, і тисячу триста гривень за препарат в аптеці, то тепер можемо за тисячу чотириста купити препарат безпосередньо в клініці. Різниця в двісті гривень може здатися комусь смішною, але не мені та моїм знайомим. Тим більше, якщо такої суми нема – можна взяти половину препарату – на п’ять днів, а через п’ять днів забрати іншу половину. Багато хто працює на щоденній основі оплати, не завжди виходить зібрати одразу півтори тисячі гривень. А сімсот – вже легше…
– Я думаю, це непоганий хід. Дійсно, зроблено для нас. Для людей.
– Може, комусь такі розмови здадуться смішними, дитячими… Але я знаю, що багатьох наркозалежних така «допомога» врятує від фатальних помилок…
– Будемо сподіватися. Дякую тобі, Андрію, за те, що поділився з читачами своїми поглядами та знаннями. Нехай шастить!
– І вам дякую, що вислухали. Адже нам – наркозалежним людям – більше немає де заявити про свої потреби, сподівання, страхи. Тому я вдячний за цю розмову і за те, що ви є! Мирного неба нам всім. Все буде Україна.
