– Чому ти поїхав?
– Тому що мені було страшно не лише за себе.
– Значить, ти боягуз?
– На мою думку боягуз той, хто боїться боятися. Іноді я трушу.
– Чому ти не в окопі?
– Тому що я у Швейцарії
– Як ти виїхав?
– Я не військовозобов’язаний із 17 років. За медичними документами я труп.
– Як ти тоді живеш, займаєшся спортом, так виглядаєш, купаєшся взимку в морі, у тебе діти, ти двометровий блондин і таке інше?
– Неправильна постановка питання, правильніше запитати: «Чого тобі це варте?».
– Якби всі були такі, як ти, продумані, хто б тоді воював?
– Якби всі були такі як я – не було б воєн, усі помирали б від сміху в 213 років за власним бажанням або заявою в дурку.
– Чому в дурку?
– Тому що ви всі розумово повноцінні божевільні, а я Наркоман, який одужує.
«Трохи про нас і про них»
Отже: ми не маємо нічого і нічого не можна, але все можна вирішити. У них: все є, все можна, але х** щось вирішиш.
Приклад: Океанаріум.
Ви стоїте зі збудженими від передчуття пінгвінів та решти водяної по***ти дітьми. Перекладач – це ваш телефон, вайфай у них скрізь свій і вимагає від тебе всі дані, від розміру х** голови до глибини п***и душі.
– Квитки для українців є?
– Є!
– Дійти три.
– Закінчилися.
– Значить, немає квитків?
– Є, – посміхається.
– Дайте три
– Закінчилися
– Значить нема?
– Є, – посміхається, – але зараз закінчилися.
Окей!
– Купити можна?
– Можна, можливо
– Як?
– Онлайн чи на вокзалі
Пробуємо онлайн. Півгодини заповнюємо анкету, я на кордоні з Румунією менше про себе писав, два рази злітає, на третій раз пробуємо картою, у них зламаний пейпас. Діти тим часом помічають картонного пірата. “П***а пірату” – думаю я, і продовжую:
– О, у вас щось не працює?
– Так, вибачте. Працює, але зламалося.
– Блядь…
– Блядь?
– Не ви. Все у світі суцільне БЛЯДЬ…
– Окей, – посміхається.
– Я можу дати вам гроші, а ви мені купите квитки зі своєї карти?
Видно, як у неї щось із скрипом перезавантажується в голові. Закликає помічника. Той запитує:
– У вас проблеми?
– Так, мені здається цей океанаріум створений для того, щоб ви***ти мене в жопу через нерви.
– Що перепрошую?
– Дядечку, мені б рибок подивитися.
– Україна?
– Україна!!! Так! Одеса! У нас війна, покажіть акулу, може, я заспокоюся.
– Для вас є безкоштовні квитки.
– Давайте три.
– Вони скінчилися, – посміхається.
Діти починають зносити картонного пірата. Соня намагається заповнити анкету онлайн. Щось боляче б’є мене чоботом у голову зсередини.
Я спокійно, наголошуючи на деяких словах кажу:
– Я ї**в у рот вас, ваші квитки, ваш океанаріум. Я ї**в у рот всіх ваших риб, навіть пінгвінів. Будь ласка, допоможіть нам.
– Не турбуйтесь про пірата, у нас їх багато.
І тут Соня (під тріск остаточно знищеного дітьми картонного пірата) кричить:
– КУПИЛА!!!!
За півгодини ми зайшли. За 15 хвилин усе подивилися. На виході я зустрів пінгвінів за склом. Їм було так погано, що я відразу зрозумів, у якому вони пеклі. Жаль, що я хотів ви***ти їх у рот, адже тут всі настільки ви***ні щастям, і так часто, що мою «є**ю» вони б навіть не помітили.
– Марку, що тобі найбільше сподобалося в океанаріумі?
– Пірат…
P.S.
– Квитки для українців є?
– Є.
– Дайте три.
– Вони скінчилися.
– Значить, немає квитків?
– Є. Просто скінчилися, – посміхається.
У цьому діалозі вся Європа та її ставлення до нас.
***
“Щастя – погана тема для письменників. Воно надто задоволене собою”.
Роберт Вальзер
Вчора я потрапив у славне місто Харрісау. Це зовнішній кантон Аппенцель, а я у внутрішньому, зараз поясню: це повна хрєнь, вона вам і в пах не торохтіла, норм пояснення? Так воно і є.
Коротше, шурую я такий на напівзігнутих, а тут щит з поясненнями:
У цьому місті в притулку для старіючих психів крекнув відомий шизофренік, поет і письменник Роберт Вальзер, але перед смертю він постійно ходив, в основному вночі, своїм шляхом, там і замерз якось на смерть в горах. І ось цим шляхом ви теж можете пройти. Схема, маршрут, пункти:
Психіатричний центр Розенвальд, Розенвальд – Рюті (шлях йде через руїни цвинтаря), Цвинтар Вальзер, Водограй, Психіатричний центр Вальзер – Брунен. Ну, і так далі, похід замкненим колом – 2,5 години.
Зупинився. Це дуже заманливо. Легкий дощ, Швейцарія, осінь і я, те ще є*анько, йду стежкою генія в невідомість…
Думаю такий: “Та нє. Спланую та піду точно. Зараз у мене немає двох годин, треба на зустріч”…
З цими думками я сів у перший-ліпший автобус, який їхав у центр міста, тому що в них тут все їде прямо, не згортаючи, а мені всього дві зупинки, немає різниці на чому їхати, якщо що пройду. Але тут автобус, ніби почувши в собі щось іноземне, різко вивернув в інший бік і погнав – погнав. Здатись швейцарцям ідіотом для мене страшніше ніж бути ним насправді, я мужньо мовчав до першої зупинки, де вийшов, перейшов на протилежний бік і став чекати цифрового близнюка свого збожеволілого електросусанина, щоб…
Я стояв у скляній будці посеред поля на горі. За будкою, трохи внизу, на схилі стояла величезна будівля у Швейцарському стилі «фахверк у лусці», з якої виходили люди і йшли до мене на зупинку. Підійшли. Присіли.
Жінка, яка постійно сміялася, чоловік зі штанами заправленими в шкарпетки та курточкою заправленою в штани при цьому у різних тапках, дауни близнюки та бабуся у лосинах.
Ми разом чекали автобус, жінка сміялася, а я розмірковував:
Моя дорога від пологового будинку, дурдома і до цвинтаря по ходу почнеться незважаючи на те, хочу я цього зараз чи ні, і чи ходили нею до мене.
***
Як добре, що я одужуючий Наркоман і ні**я не пам’ятаю. Плати пам’яті оплавлені. Щоб жити спогадами треба весь пазл з собою носити – почуття, аромати, тактильні усюсики і картинку. А я вчора був біля підніжжя гори, купався в чистій річці, а пам’ятаю тільки камінь, що вкусив мене за дупу, бо було боляче.
Мені завжди щастя треба вже. Ось чому я щасливий.
Не був щасливим, не буду щасливим, а прямо зараз. Безвихідь. Я майже інвалід.
У когось ніг немає, у когось їх п’ять, а я не маю спогадів, я десять років читав у дурдомі, потім двадцять років спав під морфієм у в’язниці, і ось ще десять намагаюся сховатися від претензії на нормальність.
Кайф!
***
Це така, знаєте – держава без ідолів президенства, виткана як бабусине покривало з клаптиків країн, нагадує доглянутий безлюдний храм незрозуміло якого століття та релігії, та й яка різниця, все одно Бог один, він тут…
Єдине місце у світі, де душа немов зелені луки рясно зневажена відходами вчинків цвіте і пахне всупереч усталеним поняттям про карму. Країна – впевнена посмішка нації пенсіонерів і дітей, що щасливо живе століття. Тут все дорого, бо просто, а просто тому, що не дешево.
Швейцарія прекрасна тому що за неї не треба вмирати, ця країна створена для тих, хто втомився існувати і хоче їсти щастя розміреними чайними ложечками.
***
Антиретровірусну терапію у Швейцарії дають так:
Ти приходиш до центральної лікарні за місцем проживання і кажеш (точніше показуєш у гугл-перекладачі) буквально:
– Здоровеньки були, я з України. Мене звуть Підступний Степашка. У мене ВІЛ. Закінчилась терапія.
Чекаєте на п’ятнадцять хвилин, вас приймає інфекціоніст. Запитує як може, призначає термін. На цьому терміні на вас вже чекають з перекладачем. Цього ж дня беруть усі аналізи, дізнаються про вашу схему і дають свою. Будьте готові, що наша терапія викликає у них панічний жах, тому що вони бачуть таке вперше.
Те, що дають у Швейцарії, найкраще у світі, виробляється тут же.
Далі вами займаються з нуля. Ви пройдете повне обстеження всього організму, МРТ, КТ, крові візмуть на десять аналізів. Усі ваші хвороби виявлять та вилікують. Наприклад, у мене виявили високий тиск. Серце вивчали два місяці. Тиск минув. Від страху.
Спочатку ви прийдете за два тижні після першого призначення і у вас знову візьмуть усі аналізи. Потім за місяць. Потім раз на три місяці. Більш як на пів року терапію не дають.
І так… все це робиться безкоштовно. Повністю.
У принципі мій досвід такий: я просто прийшов і здався, далі мене кружляли.
У цьому плані Швейцарія рай. І так, тут немає замісних терапій, тут дають чистий героїн. Але це завжди. Тобто, якщо ти хочеш померти, то просто підпиши папери і тобі допоможуть. Ти будеш під наглядом, жити в спеціальному місці, швидше за все, місто Берн. Але… У постійному кайфі.
Стас Домбровський
