– Біль – це він чи вона? – запитує дитина.
– Ти що, не знаєш? Звичайно, він! Біль – він. Це ж ясно навіть по відчуттю! – Чоловік.
– Е, ні! – Жінка. Горда, впевнена: – тут вам нас, жінок, не обійти. Вона, і тільки так! Вона як та рокова красуня, яка приходить, коли захоче, в найменш підходящий момент, а ти в брудній робі корячишся під машиною, або сидиш в ресторані, або працюєш за комп’ютером… Вона прийшла – і все. З першої секунди заволоділа тобою на сто відсотків – від тіла до душі, до серця, до останньої думки. Біль – це вона, це наша дівчинка!
Так би могли відповісти деякі особи відповідної статі. Це зрозуміло, адже боротьба за гендерну рівність не вщухає, а іноді підкидує ось такі інфоприводи, пригідні здебільшого для інтернет-жартів.
Про біль можна говорити багато, а писати – ще більше. Тим паче тепер, коли в кожного українця болить душа за свою країну, свою Батьківщину.
Болить душа. Болить серце. Болять рани окривавлені, нанесені ворогом…
Я не пам’ятаю, якого роду слово «біль». Та й не збираюсь шукати правильну відповідь у словниках чи підручниках. Мені здається, що біль – це спеціальне слово, рід якого неможливо визначити, бо вона не дивиться, мужчина ви чи жінка, мала дитина чи свійська тварина. Перед біллю рівні всі. Вона підчиняє собі об’єкт, примушує відкинути всі інші думки, окрім себе. Така собі femme fatale, – зачаровує, зводить з глузду, витісняє і заповнює собою все.
Якби ми хотіли знайти позитивні сторони наркоманії як образу життя окремої людини, то одним з перших пунктів була б здатність наркотика впливати на біль, а саме вгамувати його. Робити слабшим. Не даремно ж препарати замісної терапії відносяться до групи опіоїдних анальгетиків. Але тут варто розуміти одну важливу річ. Бо, як в тому анекдоті, є нюанс. La femme fatale завжди не та, за кого видає себе спочатку. Такі найпоширеніші симптоми багатьох захворювань, як: нежить, слабкість, сонливість, сльозоточивість, біль/ломота у тілі, спині чи суглобах, підвищена температура, розцінюються споживачами наркотиків як:
- Кумар – він же абстиненція чи синдром відміни. Вирішенням проблеми вважають «швидковмазку» (вибачте, прийом своїх специфічних ліків).
- «Трухануло» – воно ж інтоксикація – хворобливий стан, коли наркозалежну людину після ін’єкції «трусить», піднімається висока температура, з’являється ломота в тілі і ін. Причинами цього явища є, як правило, недотримання санітарних норм та особистої гігієни під час проведення ін’єкції. Не новий шприц, брудні руки чи приладдя, потрапляння у розчин бруду, особливо жиру, можуть призвести до фатальних наслідків. З ними можна боротись, наприклад, випити жарознижувальні препарати та повторити прийом своїх ліків. Але…
Але ніхто, жоден з нас – наркозалежних людей, не хоче подумати і зрозуміти, що всі ці симптоми – больові, до речі, симптоми, – можуть бути початком якоїсь іншої хвороби. Бо ми звикли думати, що біль – дама непрохана, не звана, неприємна, а тому має йти геть, і проганяємо її різними препаратами.
Проте є інша думка. Біль – це сигнал. В мене болить коліно. Болить так, що неможливо витримати. Йду в аптеку, де мені радять найкращі обезболюючі препарати. Купую, п’ю, біль відступила. А далі виникло інше запитання: чи можна тепер займатись фізкультурою? Працювати? Воно вже не болить… Можна ж тренувати інші частини тіла? А потім уявила війну. Та що уявляти, ми в ній живемо. Та, вибачте, все таки уявила: ось ви в фортеці, яку з одного боку штурмують вороги. Армія їх стримує, але солдати помирають з обох сторін, стріли свистять, ядра зриваються… А тут дівчата з іншого боку фортеці відчинили ворота і пішли, співаючи, займатися йогою…Складається пазл? В мене – ні.
Або знайома нам всім, на жаль, ситуація. Повітряна тривога. Ми не бачимо, звідки наступає небезпека, хтось стріляє чи летять ракети. То ми ж не можемо спокійнісінько продовжувати своє заняття? Сирена – це знак. Є загроза, ідіть в укриття.
З цим розібрались. Біль – сирена. Сигнал про небезпеку. Крик «SOS», «допоможіть»! І найгірше, що ми робимо – це вимикаємо її. Своїми ін’єкціями, пігулками ми затикаємо рота тій, що кричить про допомогу, бажаючи врятувати нас. Біль як те немовлятко, якому холодно чи голодно, але воно не має жодних засобів впливу, крім свого голосу, та й розмовляти ще не вміє. Дитинка плаче, кричить, а ми беремо клейку стрічку, затуляємо малюку рота – і, о щастя!, – благословенна тиша!
Але ж так ніхто не робить. Дякувати богу. Так відбувається кожного разу, коли ми приймаємо обезболюючі ліки. Особливо наркотичні. Зав’язуємо рота своєму малюку…
Виникає закономірне питання: що робити? Адже терпіти біль теж не можна. Відповідаємо: в першу чергу викликати швидку. Або вже таки прийняти обезболюючі препарати, – і одразу, одразу йти до лікаря! Сьогодні. Не можете сьогодні – йдіть на наступний день, якщо не виходить – через день, але до лікаря треба йти обов’язково. Потрібно ж визначити, звідки летять ті ракети, куди вони влучили та якої шкоди наробили. Тим паче, ми, як правило, знаємо – добре знаємо, звідки воно летить…
А що робити нам – споживачам того опія народного? Як розгледіти болячку, що ховається за нашою найтяжчою душевною хворобою? Тема дуже серйозна, тому що, як вже було сказано, наркотик має обезболюючі властивості. І активний споживач замісної терапії, прийнявши ранком свої ліки, ходить собі, радіє життю, працює чи відпочиває. І не здогадується, що, можливо, в цей момент в його організмі озлоблені ненажери «хелікобактер пілорі» всіма своїми гострими зубами впиваються, як ті піраньї, в шлунок чи судини і безсоромно їх проїдають. В цей час сирени просто таки розриваються від крику – рятуйте! Сюди, всі сюди! Але ранковим прийомом бупренорфіну звук сирени був вимкнений, тому ніхто не помітив, не розгледів підступного ворога. І «виразка шлунку з проривом/кровотечею» якщо виявиться, то випадково. Це сталося з однією знайомою мені людиною – молодою, красивою дівчиною – споживачкою ЗТ. Алла не придавала значення щоденній слабкості, погіршенню здоров’я, і з кожним днем вона згасала на очах. В останні дні їй стало зовсім погано, а по-справжньому страшно стало тільки після блювання кров’ю та втрати свідомості. На жаль, ніхто вчасно не розпізнав внутрішню кровотечу і виразку шлунку. А кров текла, отруюючи організм зсередини. Коли викликали швидку, Алла доживала свої останні години… Карета швидкої допомоги встигла довезти дівчину до лікарні, але зберегти їй життя не вдалося. Алла померла. На жаль, це не єдина історія з таким трагічним кінцем.
Тому, друзі, не жартуйте з болем! Викликайте швидку або ідіть до лікаря вчасно. В нашому випадку краще здатися нав’язливими, ніж «соромитися», «перетерпіти» і – залишити рідним тільки могилку на кладовищі…
Звичайно, тут є багато неприємних нюансів і питань. І от перше з них: повідомляти лікарю про вживання наркотиків чи прийом замісної терапії? Чи приховати? Тут теорія розходиться з практикою, як в морі кораблі… Насправді «все вирішують кадри». Якщо вам пощастило з лікарем – радійте. Бо мало кому так щастить. Будьте готові до дискримінації, стигматизації та просто зневажливих поглядів медперсоналу. Часто дискримінація ховається за професійним вмінням «поговорити». Так-так, деякі лікарі вміють так гарно послати, що ви подякуєте і з задоволенням підете. Перевірено на власній шкурі.
Є ще одна проблема «правдивості». Навіть якщо лікар виявився толерантним (чи зробив відповідний вигляд), – то будь-яка ваша проблема зі здоров’ям пояснюється вашим вживанням наркотиків. Наприклад, людина викликала швидку, бо в неї був гострий біль у коліні, яке в свою чергу опухло та мало підвищену температуру. Приїхавши до лікарні, людина чесно повідомила лікаря-хірурга про колишнє вживання ін’єкційних наркотиків та теперішнє – замісної терапії. Після чого лікар зовсім втратив інтерес до пацієнта та порадив йому йти додому. А на питання: «що тепер робити?» нехотя відповів, що треба було раніше про це думати.
Мені хороший лікар ще не зустрівся. Тому я живу з болем. Вже давно. Моя сирена вже виє-ниє-співає на різні голоси. А сьогодні вона вимкнулась і я на деякий час стала щасливою. Шкода, що лікарі до цього не причетні…
Підводячи підсумки, скажу, що не все в нас ідеально. Але ми можемо змінюватися. Бути трохи наполегливішими, відстоювати свої права, жити своїм власним життям, навіть якщо це комусь не подобається. А про випадки дискримінації чи інше попрання прав і свобод людини повідомляти нам. Просто написати лист. Поділитись своїм досвідом. Раптом він комусь стане у пригоді?
Олена Пугачова
