Робочий день закінчився. Я заховала інвентар в кладову, переодягнулась, позамикала двері. Що ж, на сьогодні досить. Вийшла на вулицю, а там – сонечко! Таке яскраве, зігріваюче, як посмішка моєї маленької дворічної донечки. І мороз. Морозище. Звичайно, не зрівняти з тими морозами, що були у дитинстві – по п’ятнадцять, а іноді по двадцять п’ять градусів. Але щічки защіпав одразу, а от ніс довелось прикривати рукавичкою. Вона в мене пухнаста і така тепла…
Бадьоро крокую додому. Мороз і сонце – яка прекрасна парочка! Дають відчуття щастя і гармонії. Мимоволі задаюсь питанням – а чому мені так добре, коли останні дні ми майже не вживали своїх «замісних» ліків?
Вчора нам було погано. Навіть гірше, ніж позавчора. Пощастило, що була неділя – вихідний день, тому можна було лежати і нічого не робити. Відсутність грошей не дала нам змоги вчасно придбати ні свою замісну терапію, ні додаткові препарати для «посилення кайфу». тому вже декілька днів ми з чоловіком живемо в режимі нереального дефіциту. Тобто ні грошей, ні ліків… Зараз так буває доволі часто, в зв’язку з війною. Препарати подорожчали більше, ніж вдвічі. Регулярно ходити на програму майже неможливо, бо стільки грошей у нас нема…Тому і бувають такі моменти, коли ми вдома «хворіємо».
Але то вихідні. А роботу ще ніхто не відміняв. Коли зранку нема препарату, а на роботу йти треба, – я йду, звичайно, але це дуже важко. Тоді натренований мозок залежної людини працює з посиленою енергією, вмикається програма пошуку грошей якщо не на всі препарати на місяць, то хоча б на одноразову дозу – просто щоб сьогодні вижити. Я беру телефон, роблю кілька дзвінків – є контакт, гроші до зарплатні позичено. Ще дзвінок – і сьогоднішня доза нас вже чекає… Мінус такої «програми» – дороговизна. Чорний ринок, що поробиш. Але є і хороші моменти. І зараз саме такий.
Я йду додому, під ногами тріщить сніг, а думки все бігають, примушують замислитись, проаналізувати все, що відбувається. А подумати є про що. Згадалось, що замісна терапія в чистому вигляді – це, власне кажучи, засіб від абстиненції. Вона не дає кайфу, але забирає всі «погані» симптоми. А ми – когорта СІН, по-перше, щоденно протягом місяців, років перевищуємо дозу в декілька разів. Це не додає кайфу, але препарат накопляється в організмі, викликаючи нову залежність і абстинентний синдром. По-друге, ми призвичаїлись таки отримувати кайф, додаючи до основного препарату деякі аптечні ліки. Так, так, це про димедрольчик, запіклон і т.п…
Коли нема препарату і почуваєшся погано, починаєш просити допомоги у всіх богів, навіть якщо ти не віруючий. Наприклад, так: «Боже, я більше ніколи не буду вживати димедрол, допоможи мені знайти хоч таблеточку метадону! Хоч половинку! Просто щоб стало краще! А я…»
Знайома картина? Таак! Так ось, цим морозним днем я йшла з роботи і почувалась так добре, як не почувалась вже давно, навіть тоді, коли всі препарати були в наявності. Сьогодні не вживала нічого – вчорашньої дози виявилось достатньо, щоб організм залишався в нормі.
– Дівчинко моя, та це ж тверезість! – сказала я собі. – А ти вже забула, що це? Бачиш, вона не така вже й страшна, як здається. Настрій гарний, стан нормальний, все добре.
Мені по-новому відкрилась реальність. Як мало людині насправді потрібно для щастя! Сьогодні я це чітко зрозуміла.
– Відчиняй двері, жінка додому прийшла! – телефоную чоловіку. – Заодно і чайник постав!
Ось він – мій дім. Хіба можна жалітися на життя, коли в тебе є дім, де тепло, де тебе чекають і люблять. Ти приходиш з роботи, граєшся з котом, цілуєш донечку, чоловіка…Падаєш на диван і лежиш скільки завгодно. І чому ми вчимося цінувати прості речі так пізно? Цінувати людей, які поряд, любити батьків та турбуватися про них…
Виявляється, тверезість – це так просто і так спокійно!
* * *
– Все, мій любий. Ми з тобою будемо жити по-новому. – сказала я, лежачи на дивані перед телевізором. – З цієї хвилини встановлюємо ліміт на препарат – одна таблетка в день! Через кілька днів зменшимо до половини, потім до четвертини, потім братимемо четвертину через день, потім через 2 дні і так далі – доки взагалі не відмовимось від препарату. І найголовніше: з сьогоднішнього дня жодних додаткових препаратів. Він них тільки депресуха починається. Як тобі мій план?
– Я не проти, але нічого не вийде.
– Як не вийде? Що ти таке кажеш? Треба вірити в свої сили. Ми вже кілька днів тримаємось на мінімальній дозі. Думаєш, цього мало?
– Та не в тому справа…
– А в чому?
– По-перше, ми тримаємось тільки тому, що в нас нема грошей на повний викуп препаратів.
– Я розумію. Тому і пропоную такі умови.
– То ми ж зірвемось, як тільки з’являться бодай якісь гроші!
– А ми не зірвемось. Будемо триматись і все вийде. А що по-друге?
– Що?
– Ну, ти сказав по-перше. А по-друге?
– А… Слухай, тут мені несподівано старий борг повернули – доволі приємна сума. Може, ми почнемо жити по-новому завтра? А сьогодні ще відсвяткуємо?
– Що саме?
– Як що? Віддачу боргу. Я йому давав гроші, коли доляри по 16 були, а він повернув у валюті. А зараз доляр по чому? Вдвічі більше! Рахуй, скільки ми заробили.
– Так це не заробіток, лопух ти селянський. Це «індексація». І інфляція.
– Та не один біс? Головне, гроші! То що, сьогодні гуляємо?
– Ти і мертвого вмовиш… добре. Але завтра – ні-ні!!! Нове життя, зрозумів?
– Та зрозумів, – понуро відповів чоловік. Він вже багато-багато років… Ех… Він знав, що не існує «завтра». Є тільки сьогодні. Тільки зараз.
А я знала, що все вийде. По іншому просто не може бути.
Олена Пугачова
