Фільми жахів – один з найбільш недооцінених глядачами жанрів кіно, на мій погляд. Але не в тому сенсі, що ці фільми ніхто не дивиться. В них якраз є свої вдячні споживачі. Просто, мало хто взагалі розуміє, як горор-муві відображує і навіть формує суспільну думку щодо різних соціальних факторів та проблем.
Звісно, зараз ітиметься про наркотики та наркоспоживання, а саме про те, як фільми жахів репрезентували і резпрезентують цю тему, що змінилося в екраному образі наркоспоживача та чому взагалі важливо дивитися горори.
Але спочатку поясню чому об’єктом своїх спостережень я обрав саме жахастики. По-перше, це найвинахідливіший жанр кінематографу (бо насправді налякати глядачів не так просто як може здатися) і саме з нього з’явилося безліч прийомів кіномови, що згодом стали використовуватися, як діючи кліше. По-друге, фільми жахів дуже чутливі до соціальних запитів та страхів і таким чином найточніше відображають суспільну думку на те чи інше питання.
В цій статті ми розглянемо період з 1970х до початку 2000х. А далі, – хтозна – може вдасться зробити ще одну статтю про сучасні горори.
Отже, давайте перейдемо до контексту цього спостереження.
Власне контекст
У п’ятдесяті та шістдесяті роки минулого століття спостерігалася зростаюча поширеність вживання наркотиків, яка поступово переходила до більш споживацької моделі. З початку шістдесятих років наркотичні речовини стали пов’язуватися з альтернативними культурними явищами, контекстами та молодими людьми, що втілювали тогочасні глибокі соціальні трансформації. Ці перетворення піддавали сумніву традиційні цінності, сприяли пропаганді свободи поведінки, пошуку нових вражень і розваги з використанням нових сценаріїв взаємодії.
Так наприклад, героїн з’являється в специфічному контексті війни у В’єтнамі, а потім захоплює ті райони США, котрі населені афроамериканцями та іспаномовними американцями. Реакція ВООЗ призвела до зміни підходу до боротьби з наркотиками. Тепер наркополітика більше звертає увагу на соціокультурний контекст, а не лише на окремих людей, і на те, як не тільки лікувати наркоспоживачів, а запобігти цієї проблеми.
Війна проти опіуму та конопель розпочалася у 1972 році з підписання Протоколу про внесення змін до Єдиної конвенції про психотропні речовини, викорінення плантацій та рішучого кроку у 1988 році, коли Конвенція Організації Об’єднаних Націй про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин визначила війну проти наркоторгівлі та мафій. Засоби масової інформації зробили свій внесок в інституалізацію наркотиків як соціальної проблеми, а у сімдесятих та вісімдесятих роках сформували стереотипи, пов’язаний з наркотиками та їхніми споживачами. Еталоною репрезентацією наркотика став героїн, що вживається ін’єкційно і завжди в контексті, пов’язаному зі злочинністю та насильством. Цей наркотик був представлений як такий, що викликає залежність незалежно від волі споживача. Таким чином, суспільство сприйняло ідею наркотиків саме як проблему і встановило взаємозв’язок між вищезгаданими стереотипами.
Втрачені волосся, втрачений розум
І давайте вже перейдемо до фільму, що є справжньою капсулою часу. “Блакитне сяйво” (“Blue sunshine”, 1977) належить до плідного періоду з середини 70-х до середини 80-х років, коли вийшли такі класичні фільми жахів, як “Геловін”, “Світанок мерців”, “Зловісні мерці” та “Кошмар на вулиці В’язів”. Друга стрічка режисера Джеффа Лібермана “Блакитне сяйво” поділяє риси, які допомогли іншим фільмам піднятися над статусом фільмів категорії “Б”: відмінна акторська гра, винахідлива операторська робота, похмурий, гротескний гумор та відверте, вражаюче насильство.
Щодо сюжету… Це типовий фільм епохи війни з наркотиками. Описати його можна приблизно так: Люди в Лос-Анджелесі втрачають волосся… і розум. Коли на вечірці у чоловіка падає перука, він скаженіє і вбиває трьох жінок. Відчужена дружина, у якої вибилося волосся, погрожує сусідським дітям. Джеррі, гість вечірки, що перетворилася на буйство, стає підозрюваним у вбивствах. Намагаючись довести свою невинуватість, він дізнається, що причетні до вбивств експериментували з різновидом ЛСД під назвою “Блакитне сяйво”, будучи студентами Стенфордського університету десять років тому.
Від ранніх фільмів Джона Карпентера, Джорджа Ромеро, Сема Реймі та Веса Крейвена роботу Лібермана відрізняє дивна вірність мейнстрімному кінематографу та телебаченню. Ґрунтуючись на поширеній думці, що споживачі ЛСД схильні до флешбеків, які змінюють поведінку через роки після останнього вживання наркотику, “Блакитне сяйво” – це саме той фільм-меседж, який у 70-х роках заповнював слот “фільм тижня” на телебаченні.
Кривава метафора
Але, напевно, найголовнішим прикладом такої репрезентації є… Вампіри… Фільми про вампірів, що вважаються скоріш піджанром у категорії фільмів жахів (або в ширшому сенсі фільмів, у жанрі фентезі), зазнали значних змін у вісімдесятих роках ХХ століття, хоча ґрунт для певних змін був створений ще в попередні десятиліття.
Починаючи з п’ятдесятих років, вживання наркотичних речовин значно зросло. Такий взліт зробив свій внесок у виникнення медійного явища під назвою “проблема наркотиків і наркоманії”. Засоби масової інформації відіграли важливу роль у створенні у сімдесятих роках стереотипного образа наркоспоживача, як людини, котра вживає наркотики суто ін’єкційним шляхом. Цей стереотип також підхопив кінематограф, особливо горори у своїх постмодерністських тенденціях у вісімдесятих роках. Таким чином, традиційний вампір стає істотою, буквально залежною від крові. І залежність ця разом з абстинентним синдромом, відтворюються з найбільш традіоналістичної та консервативної точки зору, – саме так, як суспільство й спримає образ наркоспоживача. Розвиток метафори вампіра не лише відображає соціальні страхи перед загрозливою спокусою залежності та страх перед порушниками, які вживають заборонені речовини, але й впливає на глядачів у спосіб, що зміцнює соціальні стереотипи.
Погані компанії
І тут саме час згадати два фільми, які були зняті у 1987 році – “Пропащі хлопці” (“The lost boys”) Джоела Шумахера та “Сутінок” (“Near dark”) Кетрін Бігелоу. Обидва фільми мають багато спільних рис і користувалися короткостроковим і довгостроковим успіхом, що сприяло тому, що вони стали кінематографічними еталонами для відродження жанру в той час. В обох фільмах вампіри представлені в оригінальний спосіб – як жадібні істоти, що живуть у невеликих спільнотах, структурованих радше як альтернативна сім’я, ніж як банда.
Ця схема формування соціальної ідентичності підлітків, приналежності до певної маргінальної групи також узгоджується з тим, як медіа зображують молодих людей, що потрапили у світ наркотиків. З цієї точки зору втрата традиційних цінностей, негативні впливи та сила самих наркотиків вважаються достатньо визначальними для пояснення наркозалежності. Спробувати кров (читай, наркотики) означає “підсісти” на гачок, оскільки це викликає зміну в природі індивіда. З цього погляду кіно не стільки виправдовує головних героїв і таким чином викликає співчуття до них, скільки ідентифікує сам образ наркоспоживача. Вампіри вісімдесятих завжди проходять два етапи свого становлення: спочатку йде трансформація людини, викликана ефектами, яких вона зазнає від вперше вжитої крові; а за нею слідує драматично приваблива фаза, яка проявляється в різних симптомах, що супровджують нездоланну жагу крові. У фільмах “Пропащі хлопці” та “Сутінок” обидва етапи відтворюються з використанням тогосних стереотипів щодо дії наркотиків та симптомів відміни.
Негероїнова залежність
Тут можна згадати, як приклад, ще один фільм, – “Залежність” (The addiction”, 1995 р.). Його режисер, Абель Феррара, набагато відвертіший в тому як він пропонує глядачеві сцени грубого реалізму, підсилені нервовою чорно-білою гамою. У цьому сенсі “Залежність” стає найкращою кінематографічною галереєю образів, що складають стереотип героїнових наркоспоживачі. Тут головна героїня, Кетлін Конклін (Лілі Тейлор), переживає поступовий фізичний занепад, стаючи споживачем людської крові, яку спочатку викачує зі своїх жертв за допомогою шприца, а потім вводить собі зі всією атрибутикою та всіма ефектами характерними для героїнових наркоспоживачів. Її тіло виснажується, вона втрачає зуби, її звички стають прямим відображенням низхідної спіралі деградації: вона краде, палить, вживає наркотики, тусується в брудних компаніях і виявляє байдужість до інших. Її презирство до жертв зростає і зростає, досягаючи апогею в кадрі, де ми бачимо черевичок маленького розміру, що вже натякає на дітовбивство.
Наркополітична забава
Але змінюються часи, змінюється думка… Змінюються і фільми жахів.
“Мандрівник” (“The Tripper”, 2006) – це справжній фільм-коментар, який криваво, жорстоко і кумедно проходиться по американській наркополітиці минулого.
Історія розповідає про групу хіпі, які влаштовують фестиваль любові в лісі, на превеликий жаль для місцевих жителів. Їх переслідує психопат у реалістичній масці Рональда Рейгана, який починає їх рубати.
Меседж фільму очевидний: ви живете у щасливому забутті, поки ваші політичні лідери сіють хаос у світі. В’єтнам тісно пов’язаний з Іраком, а у “Рейгана” є свиня на ім’я Джордж Буш, яку, схоже, годують відрубаними кінцівками. Це не м’яка аналогія – вона подається з кувалдою (або, скоріше, сокирою). Нечесно зароблені гроші злітають у повітря, коли тіло розрізають навпіл бензопилою. “Жодна моя донька не підсідатиме на наркотики”, – лагідно промовляє вбивця, просуваючись зі смертельним наміром.
Ось на що здатні горор-фільми (це строчка для тих, хто ще не збагнув величі цього жанру)!
Ну, й давайте до висновків
Точніше до висновку. Він тут один. Кіно у будь-якому своєму прояві – це потужна сила, що відображує реалії та страхи сьогодення чи… Навіть формулює їх.
Тож дивіться фільми. Різні. Навіть ті, що вас лякають. Бо іноді страх може ставати провідником до розуміння навколишнього світу.
Мішель Ґошар
