*Збережено авторську орфогафію
Мяка чекав у «Анаїса». Легендарний магазин на Іллічівському кварталі. Ви, напевно, їх бачили, якимось чином їх не зжерла повальна луна євро-маркетів. На вітрині ще видно рекламу Coca-Cola за 98-й рік, підлога вимощена черепашкою, рожеві колони, а зі стін стелі посміхаються викладені мозаїкою трудівники. Відділ жіночої білизни там межує з лікеро-горілчаним, а м’ясний прилавок упирається у відділ китайських іграшок, де раптово можна знайти пильні DVD. Такі справи.
Був вересень, і ми вирішили випити горілки. На Ілліча лише так. Серед будинків епохи Сраліна, з бетонними шишками на дахах, сидячи на обпльованій лавці, ми розпили літр Хлєбнова Дара. Мяка знову вирішив записати альбом століття, а я його знову слухав, бо грошей у мене не було, а пригощав він. Діалог будувався на майбутній успішності, а розподіли на пластиковій тарі збільшувалися. Горілка примирила нас із блядським світом людей. І все б нічого, та тільки у Мяки був день зарплати.
Ми купили другий літр. І банку маринованих грибів. Так здавалося правильніше.
Я негайно випив, очі закотилися, хотілося віддатися заходу сонця і, слухаючи вітер, радіти – мені тільки двадцять три, а життя здається не таким вже й депресивним.
Тінь лягла на горілчану поклажу. Поруч із лавкою стояв мужик двометрового зросту, обличчя його бороздили чорні шрами, заяча губа відстовбурчилася, він потер окуляри, і намагався посміхнутися. Пухкою рукою зробивши пас, вклонився двічі. Адольф, – так звали цього історика, що вже давно спився. Він викладав раніше старшим класам, але вже років шість перебував у анафемі. І тут знову ж таки був канон – диспут із ученицею переріс у брудний коїтус за гаражами. Подейкували, що в мережі ще можна було знайти цей мерзенний порно ролик, проте…
Проте лекція Адольфа за плем’я гагаузів змушувала до противаги. У терміновому порядку був потрібен четвертий фрик. Хтось, хто міг змінити рівновагу сил від цілковитого руйнування мозку. І така людина була!
Набираю Марганця. Це вид, що вимирає – ролевик. Він, як і магазин «Анаїс», застряг у часовій дупі маріупольських дворів. І поки весь світ переходить на айті – Марганєц точить алюмінієві заготовки для мечів, і плете кольчуги. А ще гроші, – у випадку Марганця ніфіга їх немає, і тому він ідеальний кандидат.
Через п’ять хвилин він уже йде вздовж алеї, на ньому стоптані «казакі», бандана з вицвілим вовком й косуха, що бачила потоки блювоти. Його ріденькі волосинки колишуться на районному вітрі, алюмінієвий ланцюг брязкає в такт трамвайним рейкам. Марганєц – це останній з могикан, що спилися. Інші ролевики пішли в прірву пекла ще наприкінці нульових. Маріуполь, хулі.
Він тисне наші руки, обрубуючи сферичним пафосом водоспад промови Адольфа. Адольф змінюється на лиці та відвалює. Марганєц дивиться на нас, Мяка наливає склянку горілки, ми п’ємо, і друга пляшка летить в урну. Ідемо за третьою.
Несамовито захотілося творити хєрь. Район у призмі п’яного ока вимагав двох речей – вандалізму та важкої музики. Друге було у мене у вухах, перше буде справою моїх рук. Нічого я не вигадав краще, ніж підняти з асфальту цеглу і намагатися закинути її в іржаве кільце. Марганєц витівку не схвалив, він цокнув язиком і налив ще горілки. Пив уже на автоматі. Мяка зі своїм гачкуватим носом і окулярами в роговій оправі був схожий на диснеївську відьму. Орнувши з цього порівняння, налили ще, і тут нам свиснули.
Заяц був ясельним товаришем по чарці Мяки. Тільки горілку він з ранніх років змішував з опіумом. Тому й венам його настав кирдик. Здалеку Заяц виглядав як та фігурка з пластиліну, і рухався він так само – тромби. Його обличчя нічого не виражало, він тупо відкрив рота і жестами показав – він радий нас бачити. Поруч крутилася білобриса синявка, він сказав, що її звуть Неллі. Ми всі випили, закурили, Заяц раптом вирішив, що він – господар Мяки, і почав вимагати у нашого друга гроші. У цей момент Неллі почала вимагати від нас статевого акту, вона тягла мене та Марганця за руки – ближче до гаражів. Але у найвідповідальніший момент з боку крамниці закричали. Ми вирвалися з обіймів гнилої вагінальної чарівниці і кинулися на звук.
В принципі, тікати далеко не довелося. Мяка все також сидів на лаві. Біля нього Адольф, що є сили, б’є обм’яклого Зайця. Заяц верещав і пробував борсатися, але не тут було – Адольф перевершував його габаритами, і просто жбурляв недогопоту об асфальт. Ми випили. Потім випили ще. У темряві силуети бійки нагадували ревучу груду. Мяка подивився на порожню пляшку і підсумував споглядання бичачих бійок.
– Поїхали на Сімнадцятий!
Ну, ми й поїхали, тим більше там мешкав Юлік, і можна було взяти ще горілки. Мяка проти третього літра не заперечував.
І ось ми на Сімнадцятому – Мецці Маріуполя. Святе місце, якщо ти баклан без бажання працювати. І люди там чесні. Ну, майже.
У лавочки була зручна спинка, зоряне небо переливалося сірими вкрапленнями диму, у шлунку приємно вібрувала вогненна вода. Логічне завершення було вкрите небуттям. Пляшка дивилася на мене, переломлюючи всі можливі занепокоєння.
Одне було очевидно – нам не здолати її втрьох, я набрав Юліка, його телефон мовчав, я набрав ще раз. Тут двері під’їзду відчинилися, і він вийшов звідти таким, як я його пам’ятаю в 13-му: схожий на лисицю чувак, зі шрамом на половину обличчя. Він тоді шалено офігував з наших витівок. Фізично мені було складно встати з лави, але вистачило сил, щоб налити йому.
І ми пили, потім жерли, потім Марганєц став у темряві гаражів, потім був вітер, і я блював на асфальт.
Тут я зрозумів просту істину, і аксіома вивелася сама: наш друг тільки підійшов, отрута вийшла, сили є, значить – потрібно ще горілки! Мяка не заперечував, він взагалі міг випити багато, а ось Марганєц навпроти – шумно випустив гази, і звалився на асфальт. Він підняв голову, намотав на харю бандану з вовком, і захропів. Мяка щось зашепотів.
– Що ти там бурмочеш? – Юліку стало цікаво.
Одними руками, немов здійснюючи чаклунський пас, Мяка простяг йому сто гривень, і пошепки відрізав:
– Ще бери.
– Горілки? – Відгукнулося вночі району.
– Так… – Мяка був тихий і задумливий, він вивчав очима буху тушу Марганця.
Темрява розвіялася. На хвилину всю нашу компанію висвітлив бусик, що проїжджав повз, тут-то я і помітив типочка. Він крався до нас, злегка завалюючись на бік.
– Що треба? – хором спитали ми.
– Пацанчики! – Типчик розтягував слова, – Мона до вас?
– А?
– Ну, ви номальні пасани, мона з вами?
Було видно, що нічному мандрівнику дуже охота горілки, ми не могли заперечувати. У пляшці була ще добра третина, а пляшка була літровою, потрібна була допомога.
Мяка почав розповідати типочку за британські товариства окультизму.
– Genesis P-Orrige … Він пророк, – Мяка курив його сигарети, і дружелюбно бовтав ногою.
– Армін Ван Бюрен? Шарю!
Типочок налив останню склянку, і жбурнув пляшку в темряву, тріск скла і чиїсь мати. Стало ясно – потрібна ще одна. Ми з Юліком рвонули до вогнів нічної крамниці. Мяка був надто бухим і захопленим, щоб йти з нами, а ось його співрозмовник пожвавішав.
– Сасани! А що мені робити? – Він розвів руками, ніби хотів охопити саму ніч.
І тут Юлік виявив тонкощі збоченого гумору, він розплився в найщирішій, і наймилішій усмішці, що в нього була, кивнув на мирно соплячого Марганця, і буденно мовив:
– Блін, я не знаю, можеш влаштувати типу радість!
Після цієї фрази ми пішли по горілку.
Біля прилавка, завантажуючи в пакет черговий літр, я почув трелі мого телефону, то був Мяка.
– Алло?
– Тут Пі-Оррідж, ми якбе молимося, говнаря заклинаємо!
У його голосі була хитрість, і це мені не сподобалося.
Востаннє Мяка був так хитро окрилений коли рубав сокирою батьківські двері. А це означало – треба терміново повертатися, інакше все цікаве пройде повз нас.
Горілчаний Стоп-Кадр … Ось Мяка, застиг на колінах, він злегка розгойдується, з динаміка телефону довбає Discipline цього самого Пі-Орріджа. Мяка заслонив собою передній план. Ми бачимо Марганця, він також спить, також п’яний, але над ним, над темна істота. Це типочок, він згорнувся в три дуги, його голова в області ширинки, біляста етикетка Nike їздить туди назад, це голова Типочка злітає то вгору, то вниз, рухи змазані, адже він бухий. Мяка ніби диригент водить руками в такт того, що відбувається.
Що ж, мабуть, наш нічний гість надто буквально сприйняв слова Юліка. Така вже суть нічних бродяжок, вони дрібні, і схильні дякувати за горілчаний сморід. Сподіваюся у Марганця не буде психотравми.
Забобонний жах накриває нас разом. Спалах: ми у Юліка, горілка надає сил, а мій шлунок знову вивергає блювотний залп, прямо на спину Мякі. Спалах: ми всі на кухні, куримо і мовчки п’ємо.
– Що це за хрєнь була?
І тут іржач розпирає нас усіх. Мяка розводить руками, Юлік тупо тягнеться, я згадую з яким серйозом Марганєц любив розповідати про побоїща з гопотою. І тепер він сам упав його жертвою.
Ми знову реанімуємо п’янку, а потім ідемо за п’ятою пляшкою. Відключення добиває мене раптово.
А вранці я прокинувся у приємному похміллі, Мяка вручив мені банку пива, а здоров’я я поправив уже іншою банкою. Було вже 12:00, я вийшов з під’їзду, подав Мякі руку, він дав мені двадцятку, потім подумав і дав ще одну. Листя падало на наші тлінні голови.
– ???
– Кенти ж.
– А…
Був зовсім білий день. Вересень хилився до заходу сонця, чотири смужки батареї говорили про те, що можна не з’являтися вдома ще мінімум добу. Мені двадцять три я ніде не працюю, і це чудово.
12:00… Що ж, до порту я дійду за кілька годин, під пивко та баночку.
– Алло, Некр, мати його, де ти? Тут, коротше, таке… Ні, я на 17-му… У тебе пиво є? Ща я розповім, вже йду… Нє, горілки не будемо.
Ці щасливі ідіоти залишилися живими. Марганєц ще довго ділився на біс історією своєї нічної психотравми.
Ким був Типочок ми не знаємо.
Юлік відкрив тату салон у Фінляндії.
Мяка працює у Нідерландах.
Заяц – бореться зі СНІДом, він майже згнив.
Адольф – бродить десь.
2013-й: рік коли світове лайно ще сяяло яскраво, а ми вірили, що говнаризм – це назавжди, ми не помилилися.
Vile Author (Артем Мараренко)
