Ранок. Осінь. Через якихось два місяці почнеться новий рік. А поки що холодний осінній вітер зриває з голови капюшон, куйовдить волосся і гадки не має, як я довго робила зачіску! Що сьогодні вкрай важливий день, і виглядати потрібно на всі сто відсотків. Йому все одно. Вітер зашелестів опавшим листям та перемістився поближче до під’їзду, де на лавочці сиділи три бабці – гордість і енциклопедія нашого дому
– Дивіться, то наша Карина пішла? І куди так рано?
– Куди-куди… На точку. Свому милому наркоту добувати. От же попала дівчина… Шкода її. – відповіла найстарша з них баба Галя.
– Кого ти жалієш? Та вони обоє однакові. Такі молоді, здорові, працювати не хочуть, відповідальності нести не хочуть. Тільки жити в кайф – от і все, що їм потрібно.
– А звідки ж вони гроші беруть?
– Ну… Мабуть, крадуть.
– Ні, ти не права, сусідко. Я Карину знаю, вона хороша людина. І працювала все життя, і нас поважає. Завжди привітається, допоможе сумку донести до квартири. Може, не пощастило їй по життю, чи не ту людину вибрала.
– Час покаже. – філософськи відмітила третя бабуся
Я поспішала на співбесіду – першу за три місяці. Так, через війну ми втратили роботу, як і добра половина українців. Перед цим був довгий пошук вакансій, купа дзвінків та розчарувань. Ще б пак, адже, так би мовити, «конкурс» на вакантне місце – від п’ятдесяти осіб. Максимум, який я зустрічала – вісімдесят сім! І це найпростіші, найменш оплачувані посади! Люди добрі, що коїться? Ми з чоловіком знаходимось на платній програмі замісної терапії, тому не можемо дозволити собі не працювати. Але де? Що зараз вартує дві вищі освіти та купа різного досвіду? «Фтопку» – виражаючись популярною раніше інтернет-мовою. А скільки таких – залежних від замісної терапії людей, які не можуть похвалитись богатирським здоров’ям, залишилося на «обочині життя»? Наші, так би мовити, професійні «болячки» – варикоз, тромбофлебіти, трофічні виразки та багато чого іншого, не дозволяють влаштуватись, на найпростішу роботу, яка вимагає фізичної сили та виносливості. Може, мені сьогодні пощастить.
Згадала одну з минулих своїх робіт. Неприємні спогади. І чому так все влаштовано, що тільки набивши шишок ми вчимося цінувати те, що маємо? Був період у житті… Здавалось, мене гнали звідусіль. Мені намагались втлумачити, що я ненадійна, безсовісна. Що я сама повинна встати на загальних зборах і сказати: дорогі колеги, вибачте мене за те, що я вже п’ять років займаю чуже місце. Я рада, що ви зуміли розтопити моє серце, що розбудили мою совість, а тому – я звільняюсь! Дякую, що так довго терпіли мою нікчемність! За цим покидаю це благословенне місце назавжди. І тут виникає логічне питання: а хто робив свою роботу п’ять з половиною років
Думаєте, це жарт? Аж нітрохи. Мені радили зробити саме так, та я не зробила. Що не завадило їм мене звільнити. За що? Та… Дізналися, що я знаходжусь на замісній терапії. Вона тоді ще тільки набирала оберти, була всього одна платна клініка, тому люди рахували все те наркоманією. Толерантність? Ні, не чули… А я так хотіла підтримки! Простого людяного відношення. Я не зробила роботу? Добре, нехай той, хто зробив її за мене отримає відповідну частину моєї зарплатні. Та цього їм здалося мало. Почався тотальний пресинг всього колективу. Тільки лінивий не сунув носа в мої «обов’язки», та не виказував свою думку. Вони коршунами кружляли навколо мене, відщипуючи по шматочкам від душі та духу. Я просила час на виправлення помилок – а мені накидували все більше й більше претензій. Я впала за борт – мені кинули мотузок, щоб трималась. Правда, з великої любові кинули і другий його кінець… моя психіка розхиталась, як білизна на вітрі, з кожним разом руки тремтіли все більше, а стан погіршувався. Кожен мій крок розглядався через призму «наркотика». Мені погано – в кумарі. Мені краще – розкумарилась. А я вмирала. Вибачте за пафос. Я стала блідою, як смерть, не могла ходити, не могла дихати. Я не знаю, чим би все це закінчилось, якби не випадкова зустріч із старим знайомим. Йому вистачило одного погляду, щоб закричати:
– Карина, терміново в лікарню! Або хоч кров здай на гемоглобін!
– а ти шариш
– Шариш! Як довго в тебе такий стан
– Важко сказати. Так, що зовсім погано – три тижні
– То в тебе максимум тиждень життя залишилось. В мене перша дружина так померла. Рівно за місяць. Просто їй ставало гірше, блідла, шум у вухах… Коли приїхали в лікарню, виявилось, смертельно низький гемоглобін…Пізно було рятувати… А тебе ще можна
Я його послухала, здала кров. І дійсно, в мене показник гемоглобіну серйозно так тягнув на госпіталізацію. Але ж робота… Тому лікар виписав ліки, і все. Краще стало після першого ж уколу. Залізо – вкрай важливий елемент крові, і бачите, до чого його відсутність може привести? Я навіть не повірила. А куди воно спочатку поділось, те залізо? Стрес? Хто знає. Я не обстежувалась. Виявляється, ні наркотики, ні препарати замісної терапії не могли мені допомогти! А «колеги» всі симптоми списували на наркотики.
Мене звільнили. Як сказав директор: «колись ти зрозумієш. Може, через рік, може, раніше. Просто всі втомились від тебе.» Ну, добре, що сказати. Відпочивайте з Богом. Час все поставить на свої місця. Але душевну рівновагу я відновляла дуже, дуже довго
Тому я скажу: люди, будь-ласка, будьте людьми. Не треба вішати штампи, там де ви не володієте повною інформацією. Адже принцип бумерангу ще ніхто не відміняв!
А тепер все почнемо з початку. Хоча, що вважати початком? Мою з дитинства низьку самооцінку, купу комплексів, невпевненість в своїх силах та здібностях? Незадоволеністю собою – від зовнішності до думок про свою повну нікчемність.
П’ятнадцять років назад я вперше прийшла на серйозну роботу в ВІЛ-сервісну організацію. Там, як мені пояснили, всі працівники мають позитивний ВІЛ-статус, крім однієї людини
– Не страшно тобі? – питала мене знайома, яка порадила мені цю вакансію.
Страшно не було. Бо я ж не знала, шо це таке – ВІЛ. Мені пояснили. Все одно страшно не стало. Тільки в голові глибоко закігтилась думка, що я займаю чуже місце. Що є якась нещасна людина, яка через ВІЛ-статус боїться вийти з дому, боїться контактувати з людьми, щоб нікого не заразити…Сидить без роботи, грошей і чекає смерті. Як я потім дізналась, таких людей дуже багато… (принаймні було у далеких двохтисячних роках). А я? Здорова дівка, кров з молоком, можу піти на будь-яку іншу роботу, а я сиджу тут і позбавляю останньої надії якусь людину. А думки – вони ж матеріальні. Тому так склалося, що я звільнилась.
І треба ж було прокинутись тій старій халепі з наркотиками! Соромно згадувати, та був в житті такий неприємний момент. Не того хлопця вибрала… Втягнулась швидко, а що далі робити не знала. Поки один знайомий не підказав про замісну терапію. Я думала: добре, коли є друзі, як не залишать в біді, підтримають. А потім стало ясно, що він за кожну людину, яку привів у клініку замісної терапії, отримує непогані дивіденди. Ну, що поробиш. Кожен виживає, як може.
З того часу я на замісній терапії. Було б добре, якби не думки. Вони ж завжди приходять, коли не просиш. Думки про те, що те попереднє життя, наповнене вуличним, вибачте, лайном, де безкінечно чекаєш баригу, береш наркотик, а наркотика в ньому не знаходить навіть міліція (так, тоді ще міліція), воно б швидко набридло і, можливо, я б позбавилась від тої залежности. А ЗПТ стабільно є, і ти стабільно стаєш його рабом. Та це так, всього лиш думки
І почалась війна. Звичайно, найгірше стало нам, залежним від. Проте тоді мені вперше прийшла думка покінчити з цим назавжди. Ну нема його, і не треба. Ну, протримаємось? Так! Тримались майже місяць. А потім все з’явилось знову. І ми все почали спочатку.
Життя під час війни вносить свої корективи. І одна з них – це подорожчання всього. Препарати замісної терапії подорожчали втричі! Ну як так? Ми і так ледве волочимо ноги, а далі що? Ми не знаємо, як вижити тепер! Можливо, якби його не було зовсім, було б краще? Тому що залежність не дасть нам жодного шансу
І ось тепер, коли всі можливості вичерпано, золото, техніка та бодай щось цінне здано в ломбард, а з банку щодня дзвонить робот з одним єдиним питанням: коли погасите кредит? Тепер ми намагаємось знайти хоч якусь роботу
Я йду на співбесіду. Як кажуть, «не важливо, куди ти рухаєшся, важливо, що тобою рухає». В мене це, на жаль, залежність. І борги. Хоча ці два поняття давно переплелися між собою ше з початком війни. Роботу я отримаю – тут без сумнівів. А от стати своєю в колективі – це вже задача складніша. Та нічого, справлюсь. Головне шо? Мотивація.
Олена Пугачова
