З самого початку війни Одеський Благодійний Фонд “Шлях до дому” надає всебічну допомогу біженцям та тимчасово переміщеним громадянам, які потерпіли через російську агресію. До проєктів Фонду звернулося багато наших співгромадян із різних цільових груп населення, які поділилися своїми проблемами, страхами, переживаннями та ситуаціями, що сталися з ними там, у рідних українських містах, селах та селищах, що перебувають під тимчасовою окупацією. У цьому матеріалі я поділюсь деякими з історій найбільш уразливих цільових груп українців.
Право на вільний доступ до лікування, право на збереження честі та гідності, а також право на життя неодноразово порушувалися як на тимчасово окупованих територіях України, так і на підконтрольній території щодо ВІЛ-позитивних громадян та пацієнтів Програми замісної підтримуючої терапії через відсутність препаратів АРТ та ЗПТ, перебої з поставками, повне припинення поставок та відсутності у громадян будь-яких документів.
Окрім бар’єрів та обмежень, з якими зіткнулися клієнти в умовах введеного воєнного стану, були зафіксовані випадки військових злочинів з боку окупантів – російських військових.
Щодо нинішнього становища та дотримання прав українських громадян на тимчасово окупованих територіях, то ситуація патова і не піддається жодному поясненню. Я назвав би звірства окупантів відвертим геноцидом українського народу в ХХI столітті, про що свідчить безліч документальних доказів і кожне звільнене Збройними Силами України село відкриває для нас нову сторінку Бабиного Яру.
Військові злочини, скоєні російськими військовими в Україні щодо представників ключових спільнот, можна розділити за двома типами згідно з міжнародно-правовою кваліфікацією:
1. Серйозні порушення Женевських конвенцій 1949 року, саме:
• замах на вбивство під час обстрілу;
• тортури та нелюдське поводження;
• умисне заподіяння сильних страждань та шкоду здоров’ю.
2. Інші серйозні порушення законів та звичаїв війни, а саме:
• навмисні напади на окремих цивільних осіб, які не беруть безпосередньої участі у військових діях;
• зазіхання на людську гідність, зокрема образливе та принижувальне поводження;
• згвалтування;
• умисне створення умов для голодування цивільного населення, як метод ведення війни шляхом позбавлення їх речей, необхідних для їх виживання, включаючи умисну перешкоду постачанню допомоги.
З 24 лютого 2022 року ситуація з порушенням прав людей, які вживають наркотики ін’єкційно (ЛВНІ), пацієнтів програм ЗПТ, людей, які живуть з ВІЛ (ЛЖВ), людей, хворих на різні форми туберкульозу, секс-працівників, чоловіків, які мають секс із чоловіками (ЧСЧ) та інших груп ризику значно погіршилося.
“Ми з дружиною приїхали до ще підконтрольного Херсона з Луганської області вночі у стані п’ятиденного “кумару”. Там, вдома, програмний метадон перестали видавати вже давно. Приїхали без документів, бо ті згоріли разом із усім нашим майном. Вранці звернулися до сайту Програми ЗПТ, але без документів препарат отримати не змогли. Довелося знову повертатися до «вуличного» інакше життя на той момент перетворилося би на справжнє пекло. Нашого спільного знайомого у Луганську затримали із програмним метадоном російські військові, хоча всі необхідні документи у нього були при собі, його посадили”.
Костя та Олена, пацієнти Програми ЗПТ.
І це не поодинока історія. Схожа ситуація із відсутністю АРТ для ВІЛ-позитивних на тимчасово окупованих територіях, а також відсутністю можливості госпіталізації та належного лікування.
“Ми з тієї частини Харківської області, що (була, на момент написання статті – від редакції) підконтрольна росіянам. Брат Сергій почав скаржитися на різке погіршення здоров’я, інфекціоніст провів огляд і виніс попередній діагноз – менінгоенцефаліт. Потрібна була госпіталізація. Але через те, що всі лікарні заповнили пораненими росіянами, і вони в пріоритеті, нам було відмовлено в лікуванні. За кілька тижнів брата не стало”.
Ольга, сестра ВІЛ-позитивного Сергія.
Також особисту історію розповіла і працівниця сексбізнесу, яку побили, а потім зґвалтували окупанти. Інна розповіла, що подібні випадки з її колегами трапляються щодня – її робота на тимчасово окупованих територіях стала небезпечною для життя.
Щодо чоловіків, які мають секс із чоловіками, – ситуація з грубим порушенням їх прав та безпекою на тимчасово окупованих територіях жахлива.
“Я – відкритий гей із Херсона. Окупанти постійно зупиняли мене на вулиці вдень, перевіряли документи, кидали на мою адресу образливі жарти і казали, щоб я їм більше не траплявся. Я вийшов за продуктами, мене знову зупинили нібито для перевірки документів, посадили у службовий автомобіль, вивезли за місто і залишили на трасі, сказавши, що такі як я їм у новій росії не потрібні і наступна зустріч стане для мене останньою. Я зібрав речі та ввечері поїхав до Одеси”.
Ілля, гей.
Щодо дотримання прав по всій території України, влітку цього року системою REAct Project спільно з МБФ “Альянс громадського здоров’я” було завершено велике рандомізоване дослідження про дотримання прав людини та вразливість цільових груп населення. Дані дослідження також підтвердили малорадісну картину.
Тож, чиї ж права порушувалися найчастіше:
24% – пацієнти Програм ЗПТ
21% – люди, які живуть із ВІЛ
16% – люди, які хворіють на туберкульоз
13% – люди, які вживають наркотики ін’єкційним шляхом
7% – чоловіки, які мають секс із чоловіками
7% – біженці/тимчасово переміщені громадяни
5% – секс-працівники/працівниці
3% – колишні ув’язнені
2% – засуджені у місцях позбавлення волі
1% – трансгендери
1% – люди без певного місця проживання
“Я – одеситка, зараз стати пацієнтом Програми ЗПТ в Одесі не можу, оскільки нових людей із місцевих не приймають. З нових приймають лише біженців та переселенців”.
Ірина, споживач “вуличного” метадону.
Щодо нинішнього рівня правопорушень на непідконтрольних анексованих територіях України, прогнози, на жаль, невтішні.
Люди, які вживають ін’єкційні наркотики, стикалися з випадками відмови у наданні їм притулку, отриманні медичних послуг за їх новим місцезнаходженням у більш безпечних регіонах. Фіксувалися рідкісні випадки затримання та переслідування поліцією під час пошуку наркотиків, при цьому поліцією застосовувалася фізична сила.
Чоловіки, які мають секс із чоловіками та транслюди, зіткнулися з дискримінаційним ставленням, випадками примусового виселення з тимчасового притулку, фізичним насильством під час перебування в евакуації на тлі збільшення агресії та зменшення толерантності у суспільстві через військові дії. Така дискримінація впливає на можливість вирішення значних питань, зокрема пов’язаних із особистої безпекою.
Секс-працівниці, рятуючись від війни та шукаючи захисту в більш безпечних регіонах, через стигму стикалися з перешкодами в отриманні гуманітарної допомоги, проживанні у притулку через свою приналежність до цієї ключової спільноти, можливості заробітку секс-працею в новому регіоні, проявами емоційного та фізичного насильства. Статус внутрішньо переміщеної особи додав ще більшої вразливості представницям цієї групи ризику, позбавляючи можливостей захисту власних прав.
Російська агресія, крім військових злочинів проти представників ключових спільнот, негативно вплинула на забезпечення їх прав на отримання належного лікування за станом здоров’я, отримання соціальних та інших послуг, можливості захистити свої права у випадках стигми та дискримінації.
Найчастішими бар’єрами стали:
• Відсутність у громадян медичних довідок/карток, особистих документів, які громадяни залишили, рятуючись від війни, або втратили при пошкодженні їхнього житла, створює значні перешкоди в отриманні послуг такими клієнтами в регіонах, куди вони поїхали.
• Обмеження в роботі державних структур, функціонування державних реєстрів, а на тимчасово окупованих територіях України повна зупинка їх роботи унеможливлює отримання клієнтами деяких послуг, таких як відновлення документів, отримання притулку тощо.
• Вимушений від’їзд медичного персоналу за кордон або в інші регіони України, зумовив нестачу фахівців на місцях, що також унеможливлює отримання медичних послуг ключовими спільнотами. Вузькопрофільних фахівців критично не вистачає.
• Збільшення чисельності вимушених тимчасово переміщених громадян між областями вплинуло на терміни отримання клієнтами послуг, а також якість та повноту таких послуг. Часто клієнти мають труднощі з отриманням медичних послуг у такому ж обсязі, як отримували до свого переїзду в інше місто чи регіон.
• Через зміну місцезнаходження окремих представників державних структур, працівників НУО та правозахисних організацій є перешкоди у перенаправленні до них клієнтів.
• Через зміну пріоритетних потреб клієнтів, таких як харчування, житло, ліки, клієнти мало звертаються для захисту своїх прав загалом.
З моменту запровадження військового стану механізми контролю та моніторингу дотримання прав людини на підконтрольній території пішли на другий план, як і самі права, хоча влада і намагається вносити оперативні зміни до процедур ідентифікації громадян, відновлення документів, видачі довідок, закупівель медпрепаратів АРТ та ЗПТ, бюрократія, недосконалість системи, високий рівень міграції та вартість документів все ж таки створюють благотворний ґрунт для недотримання прав українців на тлі інфляції, дефіциту робочих місць і, найчастіше, відсутності необхідних коштів у біженців.
Ситуацію, що склалася з недотриманням прав, я хотів би назвати форс-мажором національного рівня в правовому полі, адже становище, в якому опинилася вся Україна абсолютно непередбачуване, такого сценарію мало хто міг очікувати. Це своєрідне випробування демократичного вектору розвитку України, яке, я певен, ми витримаємо разом.
Генріх Репп, юрист ОБФ “Шлях до Дому”
