Людство пройшло величезний шлях у своєму розвитку. Знадобилося багато століть, щоб ми стали куди гуманнішими. Ми, нарешті, почали цінувати життя людей, піклуватися про добробут, здоров’я та щастя кожного з нас.
І здавалося, що війна стала для нас вкрай неприродним та неприйнятним станом. Але, на жаль, з цією точкою зору згодні не всі…
Насправді психологічно людині важко вбивати інших людей. Проте методики «спрощення» цієї дії є. І, як правило, їх використовує державна пропаганда. Сукупність таких інструментів називається дегуманізацією, розлюдненням.
Отже, як держава вирішує завдання переконання людей вбивати інших людей? На жаль, досить просто. Якщо громадяни не можуть вбивати людей, треба пояснити, що їхній ворог – хтось чи щось завгодно, але зовсім не людина. Ворога треба розлюднити – позбавити його всіх ознак людини. “Наш противник взагалі на нас не схожий”, “він інший фізіологічно”, “він не мислить також, як ми”, “він дурніший, він мене розвинений”, “він взагалі позбавлений будь-яких якостей, які можуть викликати співчуття”.
І процес розлюднення (дегуманізації) може проводитися різними способами, зокрема й усіма одночасно.
Лише тварина
Перший спосіб позбавити ворога людського вигляду – анімалізація противника. Ворог – це буквально істота іншого виду, він позбавлений свідомості, почуттів, історії. Він безглуздий і не розвинений. Уряд малює образ абстрактного ворога, якоїсь нечисті. І крайня стадія цього процесу – ототожнення противника з твариною чи взагалі з неживим об’єктом. Адже простіше вбивати не собі подібних, а якихось паразитів та шкідників.
І найвідоміший для нас приклад дегуманізації пов’язаний із Другою Світовою Війною. Нацистська Німеччина буквально ввела термін «Untermensch», тобто «недолюдина» для всіх, кого вона вважала людьми другого сорту – євреїв, ромів, слов’ян, напівкровок. Потім євреїв взагалі стали порівнювати із щурами.
У Радянському Союзі теж розгорнулася пропаганда – тільки антинацистська – і німців часто зображували як змій.
У США під час війни була анти-японська компанія, під час якої японців порівнювали з тваринами. І такі порівняння та, відповідно, погане ставлення поширювалися на японців всередині США, які були непричетні до війни, – зокрема, навіть на громадян просто японського походження. Їх навіть звезли до спеціальних таборів наступного дня після атомного бомбардування Нагасакі. Президент США Гаррі Труман взагалі прямо сказав:
«Коли доводиться мати справу з твариною, доводиться поводитися з нею, як із твариною».
Інший відомий приклад – це геноцид у Руанді. Там народ Тутсі на державному рівні називали тарганами та закликали їх знищити. Така пропаганда провела до жахливого за масштабами та жорстокості геноциду Тутсі.
Звісно, з такими асоціаціями та такою пропагандою у солдата на полі бою не тремтить рука. Бо якщо танкіст через оглядовий отвір бачитиме замість людини істоту типу щура, змії, таргана – щось мерзенне і жахливе, якогось звіра, – він легко виконає наказ знищити ціль.
І таке ставлення переймають ще й люди, що знаходяться глибоко в тилу, які спостерігають за війною. Адже їм теж так простіше уживатися з усім військовим жахом та підтримувати свою армію. Адже армія вбиває не інших людей, а якихось істот, які ближчі до тварин, ніж до людей.
Взагалі прийнято вважати, що такий прийом зазвичай використовують по відношенню до меншої пригніченої групи. Але бувають і випадки, коли цей процес є симетричним. Тобто, коли менша чи слабкіша група теж розлюднює свого сильнішого супротивника.
В контексті конфлікту Ізраїлю та Палестини, у 2014 році було проведено дослідження. 500 чоловік з кожної групи попросили розташувати супротивників за шкалою розвиненості, від людиноподібних мавп до освіченої людини. І тоді дослідження показали, що палестинці вважають ізраїльтян менш розвиненими, менш людяними. Теж саме, що і самі ізраїльтяни думають про палестинців.
І такий вид дегуманізації потребує постійного підживлення. Це можуть бути зображення, обзивання, псевдонаукові трактати. Тобто працює цей процес не лише під час війни, коли треба когось перемогти захопити, поневолити. Наприклад, у США довгий час темношкірих рабів зображували мавпами. Робилося це, щоб не виникало питань, а чому білі володіють темношкірими. Адже ніхто не питає, чому фермер володіє коровою.
Під гарячу руку
Таке розлюднення, коли ворога буквально уявляють, як тварину – це крайня форма дегуманізації. Але вона може виявлятися і в інших формах, наприклад в зневажливих прізвиськах (за якими теж стоїть знецінення цілого суспільства), приписування суспільству людей нікчемних якостей. Таке явище дозволяє виправдовувати насильство до розлюдненого ворога, адже якщо він не людина, то й прав людини він не має. Тому приниження, знущання і навіть тортури стають ніби нормальними.
Є у цього й довгострокові наслідки. Наприклад, ставлення до японців усередині країни у США після Другої Світової ще тривалий час залишалося негативним. Відразу після закінчення війни було вбито п’ятнадцять людей, п’ятдесятьом спалили домівки. І це лише у Каліфорнії.
Побутовий расизм і дискримінація людей, які не причетні до війни, зберігався аж до пізніх 60-х. Тобто ще цілих двадцять п’ять років після війни.
Просто цифри
Другий вид дегуманізації – це коли людину знову ж таки перестають сприймати людиною. Тут він стає неживим об’єктом, він стає рядком у плані наступу, цифрою у щоденному зведенні. Адже на війні щодня гинуть люди, щодня вони зазнають поранень. І, безумовно, інформацію про це треба якось доносити. Але часом жах війни досягає таких масштабів, що про кожну жертву не сказати. Тоді ось з’являються формулювання, на кшталт “від обстрілів загинуло 15 людей” чи ще гірше – “втрати живої сили ворога оцінюються дві сотні на день”. У цьому прикладі спеціально слово “людина” опущене, – є лише “жива сила”.
Багато в чому це відбувається через те, що людям просто складно пропускати через себе смерть кожної з цих жертв. Людині значно простіше почути цифру, ніж дізнатися ім’я, історію загиблого. Це просто легше емоційно.
Це просто психологія і тут важливо розуміти, що не всі відвертаються від війни. Хтось просто вирішує реагувати інакше – збирає одяг для біженців, жертвує різним організаціям, якось допомагає. Те, що людина стала захищати себе від постійної згадки про смерті, не роблять її поганою або бездушною.
Що далі, то краще
До речі, тому й у сучасних війнах намагаються максимально дистанціювати військового від контакту з людьми, від вбивства голими руками чи холодною зброєю. Світ перейшов до гармат і снайперських гвинтівок, від них – до дронів та ракет. Адже чим далі ти від людини, тим менше ти їй співпереживаєш. Взагалі, забуваєш про те, що там справжні люди, а отже, й легше стає їх вбивати.
Нині світ вступає у нову епоху, де війна може вестись віддалено, без будь-якої взаємодії з ворогом. Ворог – це просто цифра у сучасних війнах. Керівництво робить все можливе, щоб не дати своїм солдатам співчувати противнику, щоб відключити той самий механізм, який не дає людині вбивати собі подібних. Результатом такого перетворення людей на безособові цифри стає байдужість до смерті. І коли під час війни людина звикла до щоденних зведень, сотень і тисяч загиблих, то вона вже не переживатиме через якісь 16 тисяч смертей у ДТП. Це просто стане трохи іншим зведенням, ще однією цифрою в сюжеті новин. А взагалі-то за кожною цифрою, за кожною цією одиницею стоїть життя людини.
Втрачені покоління
І одним із результатів такого ставлення до людського життя, по суті, приниження його цінності стає зростання насильства. І це продовжується не лише під час війни, а й навіть після неї. Здавалося б, мирний договір підписано, кошмарну ідеологію винищили, а насильство лише зростає. Відбувається це тому, що війна викривляє поняття нормальності. Людину вчать виправдовувати смерті інших, вчать тому, що вони перестають бути чимось значимим.
Підсумок – суспільство після війни стає злішим, агресивнішим, у ньому підвищується рівень насильницьких злочинів. Під час війни людина засвоює урок: насильство – це взагалі ефективний метод вирішення проблем. Така собі форма комунікації. Застосувавши насильство, можна досягти якихось цілей. Але потім, коли війна закінчується, людина приносить це в звичайне мирне життя.
І таке відбувалося, наприклад, у тій же Європі, після Першої Світової Війни. Тоді зростання насильства відзначалося не лише на побутовому рівні, а й у політиці. Зміцнювалися режими, які спиралися на насильство – фашизм, нацизм, сталінізм. Для політиків стало нормою використати кулак замість мови. Це пізніше назвуть бруталізацією.
І найжахливіше, що такому впливу війни найбільше піддаються діти. Психологи пишуть, що якщо дитина росла під час війни, вона швидше звикне до насильства, ніж доросла людина. І це не дивно, адже саме у дитячому віці закладаються всі цінності.
Війна знищує найголовнішу цінність людського суспільства – цінність людського життя. І це – той самий факт, про який не можна забувати. Ніколи.
Юлія Погорєлова
